Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Коли після смерті тіла душа пробуде на Землі більше року, потім вона вже ніколи не зможе переродитися, − знову вступає лектор-Артем. – Після того, як Земля робить повний оберт навколо Сонця, її частоти оновлюються. Душа, що втратила тіло й не покидала матеріальний світ за минулорічних частот, через нові вже не пройде далі. Так і з’являються привиди. Вічні привиди, які вже ніколи не стануть кимось живим. 

− Відьми майже завжди залишаються привидами, − нарешті Ольга зважується на свій другий ковток чаю. 

Здається, цього разу не обпеклася. Тому і я обережно пробую свій. О, він просто ідеальний. Терпкий, гіркий, чистий смак. У жодному разі не можна псувати його цукром, молоком, чи навіть золотавими цукерками. Та й після того, як їх на моїх очах плавила над чаєм Мертва дівчинка, апетит мій остаточно зник.

− Вони вважають, що залишивши свій людський образ, зможуть краще передати свій досвід наступним поколінням, − говорить Ольга. – Дехто обирає переродження, але таких дуже мало. Не кожна схоче починати все спочатку, бо на відновлення пам’яті з минулого життя йде чимало часу. Та й небагато хто з відьом прожив життя без страждань, тому переродитися для них, зберігши своє попередне «Я», часто просто неможливо.

− І твої родичі-цигани теж із таких, − Артем відставляє порожню чашку.

Звідки він знає про моїх родичів? А, так, у них з Ем Ді було півночі на балачки. 

− Тільки в них причини були іншими, ніж у відьом. Твій Табір мерців – це прихисток душ, котрі всі, як одна, вирішили, що прожили занадто мало. Насправді так воно й було. Ем Ді розказала, та й ти, напевно ж, знаєш, що їх просто фізично винищили під час Другої світової. І оскільки вони були вирвані зі світу живих, почали жити своїм окремим мертвим гуртом.

− Але всі цигани, яких я бачила у таборі, відрізнялися від Мертвої дівчинки, − мені найбільш чітко пригадався хлопець із золотим іклом – зелена сорочка, що навіть не була схожа на вицвілу, усмішка з проблиском золота, приємний голос. Тільки очі дивні, лякаючі. – Вони були такими ж, як і ми з вами. І моя тітка Ліза, яку я востаннє бачила саме там, теж була на вигляд такою ж, як і за життя.

− Це тому, що вони постійно підживлюються енергією живих, − пояснює Артем. 

Мабуть, на моєму обличчі читається цілковите нерозуміння, бо Ольга продовжує замість нього: 

− Що ближче вони до живих людей, то легше їм залишатися подібними на них. Привидів ваблять ситуації, де люди проявляють багато емоцій – неважливо, страждання то чи радість. Вони, наче радари, відстежують ці емоції, злітаються на них, мов птахи на просипане зерно, і всотують у себе те єдине, що можуть узяти від живих.

− Тобто емоції? – перепитую я.

Мертва дівчинка вже не цікавиться своїми цукерками. Вони попадали в її чашку, трохи розливши чаю на тарілочку. Та Ем Ді байдуже до цього, вона дивиться на мене й ствердно киває. 

− Так, емоції, − підтверджує й Артем. – Що більше емоцій – то більш живими є на вигляд привиди. І коли вони стають достатньо сильними, то можуть створювати своєю уявою примарні речі, які матимуть вигляд справжніх. Можуть звести ціле місто й час від часу заманювати туди живих, або ж виходити з нього на «полювання». 

− І такі міста існують? – вражено питаю я.

− О, їх незліченна кількість! – втручається Мертва дівчинка. 

− Справді? – досі важко в це повірити. – Ти не розповідала мені. 

− Ти не питала. 

Як можна спитати про те, чого й уявити собі не можеш?

− То Табір мерців – це наче одне з таких міст? 

− Тільки набагато менше, − Ем Ді зближує вказівний і великий пальчики, й дивиться на мене крізь вузьку щілину між ними. 

− І вони, ці міста, табори, в якомусь іншому вимірі? – я згадую про двері, крізь які ми проходили на болгарському пляжі. Та й цієї ночі теж здійснювали якийсь малозрозумілий перехід із заклинанням давньоанглійською чи якоюсь схожою мовою.

− Ні, жодних інших вимірів, − посміхається Артем. У цій посмішці є щось поблажливе, наче в мудрого старця, який пояснює малій дитині, чому трава зелена. – Всі вони тут, поряд з нами, на планеті Земля, в нашому часі й просторі. Але великі скупчення привидів ставлять невидимий захист навколо своїх поселень. Якщо ж вони хочуть, щоб до них завітали живі, то дозволяють їм пройти через символічний перехід на облюбовану ними територію.

У мене перед очима все ще стоять двері. Стара деревина, полущена синя фарба відходить пластами, високий поріг, через який так легко перечепитися. І той циган був так близько… Тоді я цього не зауважила, зате чітко пригадую тепер: я не відчувала тепла його тіла, хоч коли ми стояли біля дверей, між нами було не більше кількох сантиметрів. Вочевидь, енергії, якої привиди набралися від живих, вистачало лише на імітацію візуального образу. Ну й звукового теж, бо голоси в усіх привидів, яких я чула й бачила, були цілком реалістичні. 

Ліза… Коли ми сиділи тоді в циганському наметі, вона була ще жива чи вже мертва? А я? Я опинилася там лише тому, що знепритомніла? Чи я знепритомніла, бо привиди родичів вирішили таким чином запросити мене в гості?

− Тобі справді потрібна відповідь? – Ем Ді здивовано дивиться на мене. Її ідеальне каре трохи колихається від того, як рвучко вона здіймає голову. Досі її погляд блукав столом.