Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 8: Грані бажань

Габріель прокинувся з криком. Серце гуло, мов барабан, а піт, холодний і липкий, струмками стікав по обличчю. Його очі миттєво шукали Тінь, але в темряві кімнати він побачив лише Сапфіра, який стурбовано нахилився над ним.

— Що сталося? Ти кричав, наче тебе різали, — прошепотів хлопчик, обережно торкаючись його плеча.

— Це... це був сон, — ледве вимовив Габріель, все ще відчуваючи на собі пекучий біль від кігтів Тіні, які ніби врізалися в його тіло. — Але він був занадто реальним. Тінь... вона знову була там. Вона говорила зі мною. Вона сказала, що я став сильнішим, але цього недостатньо. І потім... вона напала на мене.

Сапфір уважно слухав, його чоло злегка зморщилось у роздумах.

— Тінь... схоже, вона намагається тебе ослабити, тримаючи в полоні, не даючи вибратися з цієї клітки. Ти мусиш знайти спосіб протистояти їй. Інакше, хто знає, коли вона знову прийде — не лише в сні.

Габріель опустив погляд, не вірячи своїм словам. Його голос був майже беззвучним, мов той самий сніг, що ковзає під ногами, не залишаючи слідів.

— Але як? Як я можу боротися з нею, коли вона сильніша за мене? Я навіть не розумію, звідки почати.

Сапфір злегка всміхнувся, хоч у його очах світився лише холодний відблиск серйозності.

— Ти не мусиш бути сильнішим за неї. У кожного є свої слабкості, навіть у Тіні. Головне — зрозуміти їх. І якщо ти згадаєш, як ти колись вирвався з того стану, ми знайдемо спосіб вибратися.

Габріель гірко зітхнув, ніби весь його внутрішній біль стиснувся в одному, нестерпному клубку.

— Я не пам'ятаю, як це сталося. Це було так давно...

Сапфір сів поруч з ним, схрестивши ноги, і подивився в його очі, в яких відбивалась темрява й безнадія. Він говорив тихо, але його слова були важкими, мов камінь, що падає у безодню.

— Знаєш, іноді відповіді лежать зовсім поруч, але ми надто поглинені своїми страхами, щоб їх побачити. Може, це було щось дуже просте. Або, може, хтось тобі допоміг.

Габріель закрив очі, спираючись спиною на холодну стіну. Між сном і реальністю розмивалися кордони, і в його голові вирувала розгубленість. Часом здавалось, що ці миті не мають кінця, і кожен звук за гратами відлунював у його душі.

Мовчки сидячи, вони слухали глухий сміх, що долинав із-за грат. Цей звук був як отрута, яка проникала в кожну клітинку їхнього тіла, не даючи спокою.

Габріель повернув голову до Сапфіра. У його очах промайнуло щось, що нагадувало ознаки розуміння, але все ж таки і сумнів.

— Мабуть, ти правий, — сказав він, хоч у голосі звучала важкість. — Але як боротися з самим собою?

Сапфір не відповів одразу. Він лише знизав плечима, дивлячись на того, кого вважав другом. Між ними не було потреби у зайвих словах. Відчуття було достатньо. І хоч їхні животи, що бурчали від голоду, змушували їх бажати їжі, це було не більше ніж тимчасовим відволіканням. Обидва вони знали, що справжня битва була не за їжу, а за самих себе.

Стояли вони поруч, споглядаючи страви, що стояли перед ними. Їхні погляди, сповнені бажання й водночас боротьби, лишалися твердішими, ніж усі ці грати, які сковували їх. Тепер вони боролися не тільки за свободу тіла, а й за свободу духу.

— Маю питання, — хрипко заговорив Габріель, із зусиллям відводячи погляд від яскраво-барвистих страв, що дратували своїм нереальним виглядом.

— Я слухаю, — відповів Сапфір, ледь схиливши голову, як досвідчений слухач.

— Чому ми відчуваємо голод? Це ж усе, здається, відбувається лише в моїй голові.

Сапфір зітхнув, задумливо оглядаючи кімнату, де навіть світло виглядало нереально — м'яке, але водночас давляче.

— Але ж їжа — це не лише про фізичний голод, — повільно почав хлопчик. — Вона утамовує й психологічний голод. Ти ніколи не помічав, що коли голодний, то стаєш злішим?

Габріель кивнув.

— Так, помічав. Але все одно не розумію, як це стосується нас тут.

— Твій емоційний стан часто залежить від рівня задоволення, — пояснив Сапфір. — А їжа — один із найпростіших способів отримати його. Тому багато людей сприймають їжу як терапію. Хоча це ілюзія. Їжа — це їжа. Вона не лікує душу.

— Хм, виходить, їжа діє як заспокійливе?

— Ну, для когось — так. Вона може тимчасово зняти напругу, але не вирішує проблему.

Габріель на кілька хвилин замовк, обдумуючи почуте. У нього виникла дивна ідея. Якщо це його світ, його полон, його страхи, то чи має він право змінювати правила? І якщо вороги грають за власними законами, чи не час переписати їх?

— Гей, Камінчику! — нарешті вигукнув він, штовхнувши Сапфіра в плече.

— Що? — хлопчик трохи роздратовано подивився на нього.

— Чи можна замінити голод іншим задоволенням?

— Гей, Гейб, — передражнив його Сапфір, скорчивши серйозну міну. — Ти вважаєш раціональним просто міняти одне на інше? Це ж нічого не змінює.

— Гаразд, ти правий, — буркнув Габріель, опустивши голову.

Але думки не давали спокою. Голод, мов важкий туман, тиснув на його розум, змушуючи шукати вихід.

— Давай поговоримо про щось інше, — запропонував він, силкуючись відволіктися. — Може, сила духу допоможе нам пережити це.

Сапфір спершу задумався, а потім його обличчя раптом засяяло, мов ясний промінь сонця, що проривається крізь грозові хмари.

— Ти геній, Гейбе! — вигукнув хлопчик так голосно, що Габріель аж здригнувся.

— Чого ти так засяяв? — з підозрою запитав Габріель, спостерігаючи за хлопцем, чий клоунський костюм несподівано здавався зовсім доречним у цю мить.

— Найскладніше тут — це змусити себе не їсти! — діловито заявив Сапфір, змахнувши рукою, ніби оголошуючи початок нового плану. — Це ж тренування сили волі, уявляєш? Ми тут не в пастці, а на випробуванні!

Габріель здивовано витріщився на хлопця, але невелика усмішка все ж проклалася крізь його втомлене обличчя.

— Тренування, кажеш?

— Авжеж! Хто витримає довше — той і переможе! — додав Сапфір, схрещуючи руки й виглядаючи надто самовпевнено для своїх років.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍