Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Чому ти соромився? Твій батько заробляє на життя чесною працею, тут нічого соромитись.

— А хто твої батьки?

— Тато був вченим-фізиком, мама — лінгвістка, професорка філології.

Ян криво всміхнувся, перекривив відомий мем:

— То ти не з такої сім'ї, ти з богатої… Ти не зрозумієш. Бідняки завжди соромляться своєї бідності. Простаки — свого простацтва.

— Говориш, як Муракамі. — Вона замислено провела пучкою вказівного пальця по обідку чашки, ледь усміхнулась.

— А що казав Муракамі?

— Здається, це з «Норвезького лісу»… Не пам'ятаю дослівно, але суть в тому, що багатому простіше сказати «я сьогодні не маю грошей», ніж бідному. Так само як красива дівчина може сказати, що вона сьогодні погано нафарбувалась, тому нікуди не піде. Якщо так скаже некрасива, її тільки висміють… Багатому не соромно, коли в нього немає грошей, бо це минуще. Зі статусом чи красою те саме. Тому, можливо, мені й здається, що на твоєму місці я не соромилася б.

Стефанія недбало стенула плечима, відпила кави й знову взяла свій смартфон. Пробурмотіла:

— Перейдімо до справи, бо так пів дня просидимо.

— Я не заперечую. Мені подобається тебе слухати. 

— У тебе ще буде багато нагод. Повертаємось до запитань.

Вони майже годину обговорювали майбутнє інтерв'ю. Ян все не міг визначитись, ким він більше почувається — песиком, якого дресують для виступів у цирку, чи лялькою, якою в театрі керує ляльковик. Музикантом почувався не дуже.

Але нарікати не було сенсу. Він сам цього хотів, сам домагався. Це не Стефанія за ним бігала, а він за нею. Він просив її про допомогу. І прийняв правила гри.

Проте норов все одно так легко не заткнути.

— А це входить у нашу співпрацю — щоб ти обирала мені одяг? — запитав, коли після кавування вони зайшли в магазин одягу.

— Входить, — без тіні сумніву відповіла вона. — Я тебе попереджала: ти робиш те, що я кажу. Я не збираюся марно витрачати свої сили й час, тому маю бути впевнена в результаті.

— А ти впевнена?

— Так. Я не маю сумніву, що ти всього досягнеш. Якщо слухатимешся мене. Я не пхаю носа у твою музику, бо нічого в музиці не тямлю. Але я знаю, як досягати успіху, тому поклади на мене все поза сферою твоєї творчості.

— Отже, моя музика сама по собі не грає ролі?

— Грає. Інакше б ти не потрапив у чарти. Інакше тебе не запросили б на інтерв’ю. Але ж ти не маленький, маєш розуміти: люди насправді закохуються не в музику, а в того, хто за нею стоїть.

— Коли ти так мене повчаєш, почуваюся дурником. Як називається… цей тип співпраці? Хто я для тебе?

Стефанія закотила очі під лоба. Гучно, показово видихнула, натякаючи йому, що їй набридли дурні балачки. Відрізала:

— Наразі це вертикальна співпраця. Я зверху, ти знизу. До того часу, доки не заробиш на команду професійних менеджерів і піарників, які мене замінять.

— А ми можемо цю вертикальну співпрацю перенести в горизонтальну площину? — Як нахилився до неї, заграв бровами і бешкетно всміхнувся.

Вона зазирнула йому зблизька у вічі і не змогла, не втрималась — обм'якла, як хрусткий паперовий аркуш під дощем.

— Не блазнюй, — сказала зовсім тепло, навіть ніжно. — І приміряй оцей чорний гольф з цим сірим пальтом.

Він узяв з її рук вішаки й пішов до примірочної. А за годину вони виходили з торгового центру з оберемком пакетів. Як підсміювався з її вибору — в пакетах були самі чорні, білі й сірі речі.

— Може, мені змінити псевдо на Ян Монохромний? Ян Монохром…

Стефанія оцінила жарт, але не дозволила собі засміятись, тільки всміхнулась кутиком губ.

— Подумаємо над цим, якщо з Яном Нуаром нічого не вдасться.

Вони зробили кілька кроків широкими сходами, коли почули попереду:

— Стефо?

Прямо назустріч їм піднімався сходинками Володимир. Подив на його обличчі швидко змінився на відкриту усмішку.

— Яне! Радий бачити!

Ян не міг сказати того самого. Коштувало великих зусиль відповісти на рукостискання і не скривитися, коли Володимир наблизився губами до щоки своєї дружини. Наблизився, але цей дотик — короткий, швидкий — навіть поцілунком важко було назвати.

— Що ти тут робиш? — без особливого подиву спитала Стефанія.

— У ресторані на верхньому поверсі маю зустріч з одним ютубером, просить мій коментар для випуску. — Він глянув на годинник і прицмокнув. — Запізнююсь. У вас теж тут були якісь справи?

— Так, дещо купували для Яна.

— А, ясно. Тоді я побіг. Гарного дня!

— І вам. — Ян нарешті відмер, вимучив два короткі слова.

Він встиг полегшено видихнути, коли Володимир облишив їх і побіг собі геть, але радість була завчасною.

— Точно, згадав! — Професор зупинився за кілька кроків. — Стефо, ти вже запросила Яна до нас на твій день народження?

— Що? — З несподіванки вона навіть не знайшла слів. — Ні, я… Ні. Навряд чи Яну буде цікаво. Він нікого не знає…

— От і познайомимо. Впевнений, тобі, Яне, буде цікаво. Ми любимо збирати вдома друзів, тож усе буде в камерній затишній атмосфері. Обов'язково приходь!

Стефанія зблідла. Сховала погляд. Ян помітив, як міцно стиснула в руці шлейку сумочки. Все-таки іноді її показна витримка давала збій.

— Дякую, прийду! — кинув він навздогін Володимиру.

— Не треба, — прошепотіла вона, коли чоловік вже був далеко. — Ти сам розумієш, що не треба.

— Я прийду, — вперто наполіг Ян і пішов вниз сходами.