Читати книгу - "Будденброки"

на чільному місці на двох подушках з канапи і енергійно, обачно порядкувала вечерею; вона якомога дужче випростувала своє хирляве тіло, лунко стукала по столу, вигукувала «Наллі!» чи «Бабі!» й поглядом угамовувала мадемуазель Попіне, коли та намірялася покласти собі на тарілку весь холодець від печеної телятини. Тоні посадовлено між двома іншими пансіонерками: Армгард фон Шіллінг, русявою натоптаною дочкою мекленбурзького поміщика, та Гердою Арнольдее. н з Амстердама, елегантною, дивної вроди дівчинкою з буйними каштановими косами, карими, близько посадженими очима й білим, гарним, трохи гордовитим личком. Навпроти без угаву теревенила щось француженка, що скидалася на негритянку й носила у вухах величезні золоті сережки. В кінці столу кисло всміхалася худюща англійка міе Браун, що також мешкала в пансіоні.

Завдяки бішофові панни Вайхброт усі швидко заприязнилися. Мадемуазель Попіне розповіла, що вночі її знову мучили кошмари. Ah, quelle horreur![37] Вона так кричала: «Рятуйте! Рятуйте! Злодії!», що аж усі схоплювалися з ліжок. Потім виявилося, що Герда Арнольдсен грає не на фортепіано, як усі, а на скрипці, і її тато — Гердиної матері вже не було живої — пообіцяв їй купити справжнього страдіваріуса. Тоні була немузикальна, як більшість Будденброків і всі Крегери. Вона не могла навіть розрізняти хоралів, що їх грали в Марийській церкві. О, орган у Nieuve kerk[38] в Амстердамі має vox humana, людський голос, і як же він чудово звучить! Армгард фон ІПіллінг розказувала про корів у їхньому маєтку.

Та Армгард з першої ж хвилини справила на Тоні велике враження, бо це була перша дівчина аристократичного роду, з якою вона зіткнулася. Яке це щастя — зватися фон Шіллінг! Батьки Тоні мали старовинний, найкращий у місті будинок, дід з бабою були люди з великопанськими звичками, проте звалися вони, на превеликий жаль, зовсім просто: «Будденброки» і «Крегери». Онучку елегантного Лебрехта Крегера зачарувало аристократичне походження Армгард, і вона часто нишком думала собі, що те чудове «фон» насправді куди більше личило б їй самій — таж Армгард, господи боже мій, навіть не вміла шанувати свого щастя, викохувала собі товсту косу, дивилася на світ ласкавими блакитними очима, по-мекленбурзькому розтягувала слова і зовсім не думала про своє походження. В ній не було й натяку на якусь аристократичність, вона нітрохи на неї не претендувала і не мала до неї смаку. Те слово «аристократичність» міцно запало в голову Тоні, і вона щиро й переконано доточувала його до Герди Арнольдсен.

Герда була трохи не така, як решта, й мала в собі щось дивне, чужинницьке. Вона любила трохи вигадливо зачісувати свої буйні каштанові коси, хоч Зеземі була й невдоволена тим, а дехто вважав за витребеньки її гру на скрипці, — і треба сказати, що в слово «витребеньки» вони вкладали суворий осуд. А проте всі погоджувалися з Тоні, що Герда аристократична дівчина. Все в неї було аристократичне: не по роках розвинена постать, звички, навіть її речі: скажімо, паризьке туалетне приладдя з слонової кістки. Тоні зразу зуміла скласти йому ціну, бо вдома в них також було чимало дрібничок, що їх батьки чи дід з бабою привезли з Парижа й дуже ними дорожили.

Ці три дівчинки швидко потоваришували. Вони вчилися в одному класі і жили в одній, найбільшій спальні на другому поверсі. Які то були приємні, веселі хвилини, коли вони о десятій годині йшли на спочинок і, роздягаючись, балакали про те й про се — півголосом, бо за стіною мадемуазель Попіне вже починали привиджуватись злодії. Вона спала разом з маленькою свою Еверс із Гамбурга; її батько, аматор і збирач мистецьких речей, саме переїхав до Мюнхена.

Спущено смугасті брунатні завіси, на столі горить низенька лампа, заслонена червоним дашком, кімнату сповнює легенький запах фіалок і чистої білизни, все це навіває тихе почуття втоми, безжурності й мрійливості.

— Боже! — мовить Армгард, майже раздягнена сидячи на краю ліжка. — Який же красномовний доктор Нойман! Заходить до класу, спиняється коло столу й починає про Расіна…

— У нього гарне високе чоло, — зауважує Герда; вона розчісує коси перед дзеркалом у простінку між вікнами, освітленим двома свічками.

— Авжеж, — швидко згоджується Армгард.

— І ти тільки тому й почала про нього мову, щоб почути це, Армгард. Ти не зводиш з нього своїх блакитних очей, ніби…

— Ти його кохаєш? — питав Тоні. — Ніяк не розв’яжу шнурка на черевику, будь ласка, Гердо… ну от! То ти його кохаєш, Армгард? Тоді одружися з ним! Це ж дуже добра партія: він стане викладачем гімназії.

— Боже, які ви лихі. Я його зовсім не кохаю. І вже напевне не одружуся з учителем, а тільки з-якимось поміщиком…

— З аристократом? — Тоні впускає з рук панчоху й задумливо дивиться Армгард в обличчя.

— Не знаю ще, але він мусить мати великий маєток. Ох, як це мене тішить, дівчата! Я вставатиму о п’ятій і поратимуся… — вона натягає на себе ковдру й замріяно втуплюється в стелю.

— Перед її духовним зором пасеться п’ятсот корів, — каже Герда, дивлячись на товаришку в дзеркало.

Тоні ще не роздяглася, проте лягає на подушку, заклавши руки за голову, й теж задумливо зводить угору очі.

— А я, звичайно, одружуся з купцем, — каже вона. — Він повинен мати багато грошей, щоб ми могли елегантно опорядити свій дім. Це мій обов’язок перед родиною і перед фірмою, — поважно додає вона. — Побачите, що так і буде.

Герда скінчила зачісувати коси і починає чистити свої великі білі зуби, послуговуючись уже ручним люстерком в оправі з слонової кістки.

— А я, мабуть, зовсім не вийду заміж, — каже вона трохи невиразно, бо їй заважає порошок у роті. — Я ще ке знаю чому. Просто не хочу. Я повернуся в Амстердам і гратиму з татом дуети, а потім житиму коло заміжньої сестри.

— Шкода! — палко вигукує Тоні. — Ой як шкода, Гердо! Тобі треба тут одружитись і лишитися в нас назавжди… Слухай, виходь заміж за одного з моїх братів!..

— За того носатого? — питає Герда байдуже і позіхає, затуляючи люстерком рота.

— Або за другого, однаково… Боже, як би ви могли влаштуватися! Тільки треба звернутись до Якоба. До шпалерника Якоба з Рибальської, він має дуже добрий смак. І я б до вас щодня приходила в гості…

Та зненацька лунав голос мадемуазель Подіне:

— Ah, voyons, mesdames![39] Лягайте спати, s’il vous plait![40] Сьогодні ввечері ви вже однаково не одружитесь!

Але неділю й канікули Тоні проводила на Менгштрасе або за містом у діда й баби. Як вона раділа,