Читати книгу - "Будденброки"

коли на Великдень випадала гарна погода, щоб можна було шукати у величезному дідовому садку крашанок і марципанових зайчиків! А канікули над морем! Яка то втіха — жити в кургаузі, обідати за табльдотом, купатися і їздити на ослику! Коли випадав щасливий для консула рік і йому добре торгувалося, вони влітку вирушали у дальші мандри. А що вже казати про різдво, коли Тоні діставала подарунки в трьох місцях: вдома, в діда з бабою і в Зеземі, де того вечора бішоф лився рікою!.. Проте найкращий був святвечір дома. Консул дбав, щоб він минув пишно, велично у веселому настрої. Всі врочисто збиралися у кімнаті з краєвидами, в ротонді юрмилися слуги й прохачі, консул тиснув усім червоні, аж сині, руки і раптом з Марийської церкви долинав чотириголосий спів хлоп’ячого хору, такий радісно святковий, що серце тремтіло в грудях. Потім, коли вже крізь-шпарку у високих білих дверях пробивався запах ялинки, пані Елізабет повільно зачитувала з родинної біблії з велетенськими літерами розділ про різдво Христове, хор у церкві виконував ще один хорал, і тільки-но він затихав, усі затягували «О ялинко» і врочисто простували через ротонду до зали, великої зали з статуями на шпалерах, де сяяла, мерехтіла, духмяніла висока, до самої стелі, ялинка, уквітчана білими лілеями, і де стояв довгий, від вікна аж до дверей, стіл з подарунками. Надворі, на замерзлих засніжених вулицях, вигравали італійці-катеринщики, а з ринку линув гомін святкового базару. Крім малої Клари, всі діти сідали до пізньої святкової вечері в ротонді, де подавали силу-силенну коропів і начинених індиків.

Треба ще додати, що за ті роки Тоні Будденброк побувала в двох мекленбурзьких маєтках. Одного літа вона кілька тижнів прожила з своєю товаришкою Армгард у маєтку пана фон Шіллінга, розташованому по той бік Трави коло самого гирла, а вдруге їздила з кузиною Тільдою до маєтку, де пан Бернгард Будденброк був управителем. Звався він «Непривітним» і не давав ні шеляга прибутку, проте влітку там жилося зовсім непогано.

Так минали роки, дівочі роки Тоні Будденброк — загалом щасливі.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ перший

Одного липневого надвечір’я, десь після п’ятої, родина консула Будденброка сиділа в садку перед «порталом», щойно попивши каву, Всередині альтанки, в побіленій кімнатці, де по високому дзеркалу на стіні понамальовувано пташки, а лаковані двері ззаду, коли добре придивитися до них, були насправді не дверима і мали тільки домальовані клямки, повітря було надто гаряче й застояне, тому легкі меблі з сучкуватого мореного дерева винесено надвір.

Консул, його дружина, Тоні, Том і Клотільда сиділи півколом біля круглого накритого столу, де ряхтів на сонці не прибраний ще посуд. Христіан з нещасним виразом на обличчі учив збоку другу промову Ціцерона проти Катіліни. Консул курив сигару, заглибившись у свої «Вісті», пані Елізабет, опустивши на коліна шитво, з усмішкою стежила за маленькою Кларою: дівчинка під наглядом Іди Юнгман шукала фіалок, що зрідка траплялися на моріжку. Тоні, підперши голову руками, захоплено читала «Серапіонових братів» Гофмана, а Том потихеньку лоскотав їй травинкою потилицю, чого вона розважно силкувалась не помічати. Худа, старкувата Клотільда в квітчастій ситцевій сукенці читала оповідання, що називалося: «Сліпий, глухий, німий, а все ж таки щасливий», і час від часу згрібала в купку крихти з печива на скатертині, брала їх усією п’ятірнею і обережно несла до рота.

Небо, на якому подекуди непорушно стояли білі хмари, починало поволі блякнути. Чепурний садок із симетрично розпланованими доріжками й грядками, на яких рябіли квітки, тонув у жовтавому промінні надвечірнього сонця. Часом вітерець приносив запах резеди, що росла по краях грядок.

Консул вийняв з рота сигару.

— Ну, Томе, — весело озвався він, — ми, либонь, домовилися з «Ван Генкдомом і компанією» за ту партію жита, що я тобі казав.

— Скільки він дає? — зацікавився Том і перестав мучити Тоні.

— Шістдесят талярів за тонну… Непогано, га?

— Чудово! — Том знав, що це дуже добра ціна.

— Тоні, ти б краще сіла comme il faut[41], — мовила пані Елізабет, і Тоні, не відриваючи очей від книжки, зняла один лікоть зі столу.

— Це не вадить, — сказав Том. — Хай сидить, як хоче, однаково вона є й буде Іоні Будденброк. Вони з Тільдою безумовно найбільші красуні в нашій родині.

Клотільда була безмежно здивована.

— Боже мій! То-оме!.. — промовила вона.

Аж дивно, скільки можна було тягти тих троє коротких слів.

Топі терпіла мовчки: не варт озиватися, бо Том дотепніший за неї. Знову щось скаже, всі зарегочуть і будуть на його боці. Вона тільки сердито роздула ніздрі і здвигнула плечима. Та коли мати заговорила про наступний бал у консула Гунеуса і щось згадала про нові лаковані черевички, Тоні зняла й другого ліктя зі столу і жваво приєдналася до розмови.

— Ви собі балакаєте, — жалібно вигукнув Христіан, — а в мене такий страшенно важкий урок! Я б також хотів бути купцем!..

— Аякже, ти щодня хочеш чогось іншого, — сказав Том.

Тієї миті на стежці з’явився Антон; він ніс. на таці візитну картку, і всі з цікавістю звернули очі на нього.

— «Грюнліх, агент, — прочитав консул. — Із Гамбурга». Приємний чоловік, мені його дуже добре рекомендували. Син пастора. Я маю до нього справи. Нам треба дещо обговорити… Антоне, скажи панові —ти не заперечуєш, Бетсі? — хай прийде сюди…

Стежкою дріботів уже, тримаючи капелюха й ціпка в тій самій руці, трохи витягнувши вперед шию, середній на зріст чоловік років десь тридцяти двох у зеленясто-жовтому, ворсистому, довгополому сурдуті й сірих нитяних рукавичках. Чуб він мав білявий, ріденький, обличчя рожеве й усміхнене, а біля самої ніздрі темніла велика бородавка. Верхня губа й підборіддя в нього були гладенько виголені, а з щік, за англійською модою, звисали довгі баки прикро золотавого кольору. Ще здалеку він на ознаку своєї глибокої відданості махнув великим світло-сірим капелюхом.

Останній крок він зробив дуже великий і верхньою половиною тіла обвів півколо, вклонившись у такий спосіб усім разом.

— Я перебив вам, вдерся в родинне коло, — оксамитовим голосом проголосив він свою виняткову скромність, — Ви читали цікаві книжки, бесідували… Уклінно прошу вибачити!

— Ласкаво просимо, дорогий пане Грюнліху! — сказав консул. Він підвівся, як і його сини, й потиснув гостеві руку. — Я радий нагоді привітати вас не в конторі, а вдома, серед своєї родини. Бетсі, це пан Грюнліх, мій надійний клієнт… Моя дочка Антонія… Моя небога Клотільда… З Томасом ви вже знайомі… А це мій другий син, Христиан, гімназист.

На кожне ім’я пан Грюнліх низенько кланявся.

— Повірте