Читати книгу - "На волю!"

в тих, його довге хутро посклеювалося від вологості повітря. Круколап намотував кола біля пня з неприкаяним виглядом, лише кінчик його хвоста хилитався.

— Ага, то ти сьогодні з нами! — вигукнув Сіролап, коли Вогнелап наблизився. — Нарешті, так? — він обтрусив із себе всюдисущу вологу.

— Так. Але Синьозірка сказала, що сьогодні з нами буде Тигрокіготь. Пісколапка і Порохолап також прийдуть?

— Білошторм і Темносмуг повели їх на вояцькі чати. Гадаю, Тигрокіготь згодом захоче глянути, як їм ведеться, — відповів Сіролап.

— Ходімо! Треба йти, — поквапив Круколап. Він спочатку спинився, а тоді знову почав нетерпляче намотувати кола.

— Я не проти, — нявкнув Сіролап. — Сподіваюся, вправи мене трошки зігріють.

Троє котів повернулися і подріботіли чагарями ялівцю геть із табору. Вони квапилися в піщаний гайок. Тигрокігтя ще не було, тож новаки повсідалися у затінку сосни, порозпушувавши хутро назустріч прохолодному вітру.

— Переймаєшся, як тебе оцінять? — поцікавився Вогнелап у Круколапа, який міряв землю вздовж і впоперек швидкими, нервовими кроками. — Не варто. Ти ж, зрештою, учень Тигрокігтя. Коли він звітуватиме Синьозірці, він сам захоче розповісти, як добре тобі все вдається.

— З Тигрокігтем ніколи не вгадаєш, — не зупиняючись, нявкнув Круколап.

— Заради всього доброго, всядься нарешті! — нагримав на нього Сіролап. — Ти такими темпами виснажишся, перш ніж ми почнемо!

Коли прийшов Тигрокіготь, небо змінилося. Хмари скидалися вже не на густе сіре хутро, а радше на м’якенькі білі кульки тополиного пуху, якими королеви обкладали краї гніздечок для новонароджених. Невдовзі мало геть розпогодитися, але вітер, який приніс ці лагідні хмари, приніс і холод.

Тигрокіготь коротко привітав новаків і відразу ж заглибився у деталі вправ:

— Ми з Левосердом провели останній тиждень, намагаючись навчити вас полювати, як полюють нормальні коти, — нявкнув він. — Сьогодні маєте нагоду показати мені, скільки всього ви навчилися. Кожен із вас піде своїм шляхом і вполює стільки здобичі, скільки зможе. Все, що ви спіймаєте, ми додамо до харчів у таборі.

Троє новаків переглянулися, знервовані і збуджені. Вогнелап відчув, як закалатало його серце у передчутті виклику.

— Круколапе, ти підеш стежкою попід Великим Сикомором, до Зміїних Скель. Це достатньо легкий маршрут для твоїх жалюгідних навиків. Ти, Сіролапе, — провадив Тигрокіготь, — підеш дорогою вздовж струмка, аж до Громошляху.

— Чудово! Мені дісталися мокрі лапи! — нявкнув Сіролап, але погляд Тигрокігтя його швидко втихомирив.

— Нарешті, Вогнелапе, ти. Дуже шкода, що твоя наставниця сьогодні не зможе бути присутня, щоб особисто спостерігати за твоїми діями. Ти підеш шляхом крізь Високі Сосни, через землю Дереворізки, до лісу на іншому боці.

Вогнелап кивнув, похапцем вимальовуючи маршрут у своїй голові.

— І пам’ятайте, — закінчив Тигрокіготь, пришпиливши їх усіх до землі поглядом своїх блідих очей. — Я спостерігатиму за вами всіма.

Круколап першим кинувся геть у напрямку Зміїних Скель. Тигрокіготь майнув у глиб лісу іншим шляхом. А Вогнелап і Сіролап залишились наодинці в гаю, намагаючись вгадати, кого він вистежуватиме спершу.

— Гадки не маю, чому Зміїні Скелі здаються йому легким шляхом? — нявкнув Сіролап. — Там же повнісінько гадюк. Та й птахи і миші тримаються якнайдалі звідти через них.

— Круколап весь час радше пильнуватиме, щоб його не вкусили, — погодився Вогнелап.

— О, та з ним усе буде добре, — нявкнув Сіролап. — Гадюки занадто повільні, щоб дотягтися до Круколапа, він дуже стрибучий. А я краще піду. Зустрінемося тут пізніше. Щасти!

Сіролап побіг у напрямку струмка. Вогнелап ще принюхувався до повітря, а тоді обійшов гай зі сторони і попрямував до Високих Сосон.

Дивно було рухатись у цьому напрямку, до угідь Двоногів, де він виріс. Вогнелап обережно перейшов через вузеньку стежку до соснини. Він роззирався серед рівних рядів дерев, приглядався до рівного лісового покриву, готовий вловити найменший порух чи запах здобичі.

Раптом він помітив мишу, яка бігла опалою хвоєю. Пригадавши свій перший урок, Вогнелап припав у позицію для скрадання, перенісши вагу на подушечки лап, легко ступаючи по землі. Його техніка була ідеальна. Миша не відчувала присутності Вогнелапа аж до останнього стрибка. Він піймав її однією лапою і миттєво убив. Тоді закопав тіло — неглибоко, щоб забрати по дорозі назад.

Вогнелап ще більше заглибився у Високі Сосни. Земля тут була помережана глибокими ровами — слідами тих приведених Двоногами чудовиськ, що терзали дерева. Вогнелап глибоко вдихнув, роззявивши рота. Кислотний подих потвори ще не торкнувся тутешнього повітря.

Вогнелап пішов уздовж цих слідів, перестрибуючи через канави і вирви. Вони були напівзаповнені дощовою водою, тож його почала мучати спрага. Відчував спокусу зупинитися і зробити кілька ковтків, але вагався. Один ковток замуленої води з канав — і він ще кілька тижнів не позбудеться гидотного смаку цих смердючих потвор.

Він вирішив зачекати. Можливо, десь біля Високих Сосон буде калюжа дощової води. Він поспішив уперед поміж дерев і перейшов стежку Двоногів на дальньому кордоні.

Кіт повернувся до густого підліску діброви. Ішов уперед, аж доки не знайшов калюжу і не втамував спрагу кількома ковтками чистої води. Хутро Вогнелапа нашорошилося ніби саме собою. Він упізнав звуки і запахи, знані йому ще зі старого спостережного пункту на стовпчику огорожі. Це допомогло миттєво зорієнтуватися — тепер він був надзвичайно близько до свого колишнього дому.

Попереду Вогнелап відчував запах Двоногів, чув їхні голоси, гучні й різкі, ніби воронячі. То був гурт молодих Двоногів, які бавилися в лісі. Вогнелап припав до землі й поповз уперед крізь ожини. Голоси лунали достатньо далеко, щоб не становити загрози. Він змінив напрям, оминаючи голоси, аби впевнитися, що його не помітять.

Вогнелап залишався пильним та обережним, але не тільки через Двоногів — десь неподалік міг бути Тигрокіготь. Йому здалося, що в кущах позаду ляснула галузка. Він втягнув повітря, але не внюхав нічогісінько нового. Цікаво, чи зараз за ним спостерігали?

Краєм ока Вогнелап уловив порух. Спершу він подумав, що це темно-брунатне хутро Тигрокігтя, але тоді побачив зблиск білого. Він спинився, припав до землі та глибоко вдихнув. Запах був незнайомий; це був кіт, але кіт не із Громового Клану. Вогнелап відчув, як його шерсть настовбурчилася від інстинктів вояка Клану. Йому доведеться вигнати зайду з-поза угідь Громового Клану!

Вогнелап спостерігав, як істота кралася підліском. Він чітко бачив її обриси, коли вона легко пробиралася крізь ожини. Вогнелап чекав, щоб вона підійшла ближче. Він припав ще нижче до землі, його хвіст повільно і ритмічно похитувався туди-сюди. Коли чорно-білий кіт наблизився, Вогнелап почав притупувати, готуючись до стрибка. Ще один удар серця. Він стрибонув.

Переляканий чорно-білий кіт підстрибнув високо в повітря і кинувся геть із лісу. Вогнелап помчав услід.

«Та це ж кицюня! — думав він, біжучи