Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

І хоч слова хлопчика могли здатися наївними, вони запалили іскру в серці Габріеля. Бо, можливо, саме це і є ключ — не просто боротися зі страхом, а прийняти виклик і вийти переможцем.

Вони просиділи голодні ще кілька годин, заглиблюючись у розмови, щоб розбавити тяжку тишу, що нависала над ними. Найчастіше Габріель ставив запитання, а Сапфір спокійно й докладно відповідав, ніби розкриваючи секрети світу, що знаходився всередині його підсвідомості.

— Ти казав, що я маю врятуватися від чогось жахливого, — почав Габріель, пригнічений ваготою власних думок. — Можеш пояснити це детальніше?

Сапфір уважно подивився на нього, немов зважував, як правильно підібрати слова.

— Ти вже помітив, що твоя ушкоджена частина підсвідомості тут керує всім? — спитав він, і Габріель ледь помітно кивнув. — Будь-яка травмуюча подія залишає слід у пам’яті, і цей слід схожий на тріщину в дзеркалі. Вона не просто існує сама по собі, а поступово поширюється. Той випадок, коли ти випадково спалив кімнату, став каталізатором. Страх, який з’явився тоді, не залишився лише моментом у часі. Він почав проростати в інші думки, обплутувати твої спогади, навіть найкращі, перетворюючи їх на болючі нагадування про невдачу.

Сапфір на мить замовк, ніби давши Габріелю осмислити сказане, а потім продовжив:

— За життя у кожного з нас накопичуються такі "тріщини". У когось їх більше, у когось менше. Люди з важким минулим чи вразливою психікою ризикують тим, що ці "тріщини" розростуться, мов павутиння, і врешті-решт захоплять усе. Темрява, як ти її називаєш, починає диктувати умови: вона змушує людину втрачати радість, відчайдушно знецінювати себе, і зрештою зводить її до межі.

Габріель тяжко зітхнув. У голові виринуло обличчя Амелії — її очі, які завжди здавалися повними світла, зараз уявлялися йому бездонними порожніми ямами. Чи могла ця "темрява" захопити її так само, як тепер намагалася поглинути його?

— А чи може людська підсвідомість бути повністю чистою? Нетравмованою? — запитав він.

— У дітей — так, до моменту втручання дорослих, — відповів Сапфір з легким смутком. — Але доросла людина... Вона не може залишитися повністю неушкодженою. Ми лише вчимося жити з цим, боротися і чинити опір.

— Те, що ти описуєш, схоже на депресію. Коли людина перестає бачити сенс жити, — задумливо промовив Габріель.

— Це одна з її форм, але все складніше. Твій фізичний стан також відіграє роль. Як і навпаки — моральний стан впливає на тіло. Уяви: ти втомлений, пригнічений, і навіть звична прогулянка стає важкою. Темрява завжди використовує слабкі сторони.

— То якщо я почну вести здоровий спосіб життя, то зможу здолати її?

Сапфір злегка посміхнувся, але в його очах було більше серйозності, ніж гумору.

— Це хороший початок. Але спочатку тобі доведеться переступити через багато старих страхів і переоцінити важливі речі. Один спортзал або дієта тут не допоможуть. Здоров’я — це гармонія, і одне без іншого працювати не буде.

Габріель похитав головою.

— Але я фізично здоровий, навіть лікарі це підтвердили.

Сапфір злегка всміхнувся, немов почув щось наївне.

— Здоров’я — це більше, ніж аналізи чи м’язи. Впевненість, віра в себе, здатність бути гнучким перед труднощами — ось що дає сили. Ти сильніший, ніж думаєш.

— Я далеко не сильний, — буркнув Габріель, опустивши погляд.

Сапфір тихо засміявся.

— Це ти так думаєш. Але подивися, де ти зараз. Попри все, ти не опустив руки. Ти продовжуєш боротися, бо навіть у найтемнішій темряві знаходиш щось, що тримає тебе на плаву.

Габріель задумався над словами хлопчика. Може, дійсно вся його боротьба лише починається? Але як знайти силу боротися не тільки з Тінню, а й із самим собою?

Габріель сидів, занурений у роздуми. Слова Сапфіра про його силу поступово набували нового сенсу. Відчуття розгубленості й слабкості почали зникати, а на їх місце прийшло щось потужне, схоже на пробудження. Він більше не хотів бути жертвою. Габріель підвівся, його рухи стали різкими й упевненими.

— Що ти робиш? — здивовано запитав Сапфір, спостерігаючи, як чоловік бере дивну їжу з підноса.

— Годі цього, — коротко кинув Габріель. Він підійшов до краю клітки й з силою викинув їжу за межі грат. Її шматки розлетілися в різні боки, створивши враження справжнього повстання.

— Гей, люди! — голос Габріеля наповнився гнівом і лунким відлунням. — Виходьте! Досить ховатися за цими маскарадами!

Його слова розривали тишу, наче грім. Сапфір спостерігав за ним із відкритим ротом, захоплений рішучістю, яка, здавалось, народилася в Габріелі нізвідки.

За мить із дверей, що ховалися в глибині кімнати, з'явилася дивакувата пара. Жінка в довгій сукні яскравих кольорів і чоловік у капелюсі з широкими полями дивилися на них із посмішками, але вже не такими впевненими, як раніше.

— Чого ти хочеш, мій хороший? — запитала жінка солодким, але напруженим голосом.

— Я хочу, щоб ви знали, — Габріель говорив, підходячи до грат і нахиляючись уперед, — що ні я, ні мій друг не будемо їсти вашу гидоту. Ми витерпимо всі випробування голодом, усі страхи, які ви готуєте для нас. Але ми не здамося.

Його голос гудів, наче буря, змушуючи стіни кімнати ніби здригатися.

— А коли ми вийдемо звідси, — продовжив він, дивлячись просто у вічі парі, — ми рознесемо це місце дощенту. І не тільки ваш будинок, а й увесь ваш проклятий світ.

Чоловік і жінка нервово відступили на кілька кроків назад. Їхні посмішки зникли, а очі наповнилися сумнівом і страхом.

— Ти думаєш, що зможеш впоратися з голодом? — хрипко вигукнув чоловік, майже задихаючись від власного крику. — Це найсильніший страх, який може зламати навіть найміцніших!

Габріель не відповів. Він лише різко вдарив по гратах кулаком. Метал задзвенів, а потім... щось клацнуло. Зламана частина замка випала, і двері клітки відчинилися.

— Тримайся позаду мене, — сказав Габріель, кинувши погляд на Сапфіра.