Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Ворота зачинено на завжди

Ворота Рібела відчинились на світанку. Стража підняла сигнальні прапори, цокіт копит луною відгукнувся по кам’яних стінах — Івар із загоном повернувся додому.

Позаду нього — втомлені, поранені, виснажені, але вільні люди з варварського табору. Хтось кульгав, хтось ішов із пов’язкою на оці, хтось — з дитиною на руках. Люди, яких ніхто не мав рятувати, тепер проходили крізь стіни Рібела, немов ожила легенда, переписана власноруч.

На подвір’ї вже чекала. Клер, та декілька старійшин. Кожен по-своєму змучений, кожен — напружений.

Клер підійшла до Івара першою. Вони зустрілись поглядом — і все було сказано без слів. Вона кивнула — жестом визнання. Жестом подяки.

— В тебе вийшло, — тихо сказала вона.

— У нас. Без Хартлесс, без усіх — я б не повернувся.

— І що тепер? — запитала Клер, переводячи погляд на прибулих.

Івар озирнувся.

— Тепер нам треба вирішити, що з ними робити.

Раду скликали того ж дня. У головному наметі зібралися всі ключові: Клер, Калхаан, Вайлд, Арес, Дрім, Кацифер, Хвітсерк, Помак, Кавет. Стража охороняла вхід. Усередині — тяжкість прийняття.

— Серед цих людей — селяни, ковалі, діти, раби, — почав Івар. — Дехто жив у клітках усе життя. Дехто — не пам’ятає рідної мови.

— Але ми не можемо утримувати всіх, — сказав Вайлд. — Нас і так ледве двісті. Ми на межі з провізією.

— Ми не можемо їх покинути, — різко сказала Дрім. — Вони — привиди нашої перемоги. Їхня свобода — наш прапор. Якщо ми їх відпустимо — вони загинуть. Якщо утримаємо силою — станемо як Дактарус.

Калхаан сидів мовчки, потім заговорив:

— У мене є пропозиція. Нехай кожен, хто здатен тримати мотику, молот чи лук — вливається в наш табір. Ми не робимо з них полонених. Але й не ставимо вище за себе. Нехай працюють, вчаться, будують з нами.

— А решта? — запитала Кавет. — Хворі, діти?

— Ми їх вилікуємо. Навчимо. Захистимо. Але… — Клер обвела поглядом усіх, — ми робимо це свідомо. Ми приймаємо їх не як трофей, а як обітницю самим собі.

Хвітсерк підвівся, підійшов до карти:

— Ми можемо виділити нові ділянки. Укріпити східні околиці. Збудувати сторожові будиночки. Вони допоможуть.

— Їм можна довіряти? — спитав один зі старійшин.

— Ми не вимагаємо довіри відразу, — відповів Івар. — Ми даємо шанс. Якщо вони відгукнуться — стануть частиною Рібела. Якщо ні — підуть. Але ми не станемо тими чудовиськами, з якими боремось.

Мовчання. Потім Клер підвелася:

— Тоді вирішено. Вони з нами. І Рібел віднині — їхній дім. Поки вони його тримають, як і ми.

Коли рада розійшлася, вперше за довгий час у серці Рібела було не тільки напруження… а й відчуття правильного вибору.

Дім Івара був теплим. Не від вогню, а від самого відчуття дому. Після дороги, попелу, холодних лісів і шепотів страху — цей камін, цей стіл, аромат трав із казанка біля вогнища здавалися майже нереальністю.

Дрім чаклувала над вечерею: щось просте, але наваристе, з ароматом сушених грибів і дичини. Вона не говорила про битви. Не питала про полонених, про раду, про те, що буде завтра. Просто варила. Просто усміхалася. Просто була поруч.

Івар сидів біля вогню. Ноги витягнуті. Очі напівзаплющені. Він майже не рухався — лише вдихав тишу. Навпроти — Хвітсерк із кухлем у руці, відкинувшись у кріслі.

— Пам’ятаєш, як ми колись сперечались, хто перший стане командиром? — усміхнувся Хвітсерк.

— Так… А ти казав, що станеш командиром, а я — твоїм бігунком.

— А ти казав, що варитимеш зілля з Дрім, бо «війна — дурість». І вариш тепер?

Івар глянув на нього й зітхнув:

— У певному сенсі, так. Тільки тепер я варю рішення. Від мене багато чого стало залежати. А я не знаю навіть чи впораюсь я з усім цим.

— Дрім, — сказав Івар, — дякую.

— За вечерю?

— За все це. За те, що ти даєш нам відчуття, що ми — не тільки воїни. Що ми — ще живі.

Вона нічого не відповіла. Лише поставила на стіл дерев’яні миски, і вони почали вечеряти.

Розмова текла легко. Вони згадували дитинство, безглузді бійки на тренуваннях, жарти Помака, пісні Кацифера біля вогнища. Сміх лунко не звучав, але він був.

І раптом — різкий стукіт у двері.

Не просто стукіт — вимогливий, нав’язливий. Наче за порогом стояла сама тривога.

Івар першим схопився. Хвітсерк уже взяв пояс із ножем. Дрім застигла.

Двері відчинилися.

На порозі стояв стражник, увесь у пилюці, піт стікав по його лобі.

— Іваре! Хвітсерк! Дрім! Ви терміново повинні з’явитися на раду. Негайно. Усі троє.

— Що сталося? — запитав Івар.

— Це… вони прибули. Посланці з Комрада. І в них… новини, які можуть усе змінити.

Зала ради Рібела була наповнена тривогою. Палаючі факели на стінах кидали хиткі тіні, обличчя здавалися похмурими та виснаженими. В центрі стояли троє посланців із Комрада: чоловік у сірому плащі з гербом у вигляді потрійного щита, жінка з перев’язаним плечем і молодий розвідник з очима, в яких застигло все побачене в дорозі.

Навколо — повна рада Рібела: Клер, Івар, Калхаан, Хвітсерк, Вайлд, Дрім, Арес, Кавет, Хартлесс, Кацифер, Помак. Ніхто не проронив ні слова, поки перший посланець не заговорив:

— Я — Сідо, посол Комрада. Це — Міра, вісниця, і Велан, розвідник. Ми йшли вздовж річки три дні. Один з нас загинув. Інший поранений. Але ми прийшли, бо ви повинні знати.

— Говоріть, — твердо сказала Клер.

Сідо глибоко вдихнув:

— Дактарус був у нас. Один. Без війська. Він вимагав зустрічі. Ми впустили… і пожалкували. Він говорив. Про себе. Про свій народ. Про те що чекає на нас.

— В якому сенсі? — насупився Калхаан.

— Він знає все. Імена. Кроки. Сказав, що вже бував тут сто років тому. Що казки, якими лякають дітей, — правда. Що його народ — не просто варвари. Вони — створіння часу, вигнані й повернені. Вони не старіють. Не забувають. Вони накопичували силу. Ховалися. А тепер — зібралися.

— Ми це вже знали, — сказав Івар. — Ми бачили табори. Ми бачили Спостерігачів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍