Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Захлопнув двері. Позаду залишався переляканий чоловік, який тепер, мабуть, дуже шкодував, що вирішив перетнути мій шлях. Він був типовим слизьким боягузом, який в найменші моменти отримував задоволення від того, що може принижувати інших. Але сьогодні його роль змінилася - він став просто жертвою. Той маленький шматочок влади, яким він володів, був для нього чимось набагато більшим, ніж він насправді був готовий зрозуміти. Це був старий, жалюгідний чоловік, якому в молодості не перепадало нічого з дівчатами. Тепер же він намагався надолужити все, за допомогою сили свого положення. Шантажував студенток, знаючи, що залишиться безкарним. Той момент, коли я затиснув його в кут, коли його нерви здали, і він почав здригатися, боячись розкрити свою брудну сутність - це був ідеальний момент. Все завершилося бездоганно, здається, я навіть не перегнув.
Розмова принесла мені відчуття тріумфу, але воно швидко змінилося на щось важке і смутне, коли сповіщення на телефоні розірвало мої думки. Софа написала.
- Ти ще довго? Я вже повертаюся до квартири.
- Лечу до тебе. Я буду через півгодини, - відповів я, вже знову відчуваючи те дивне відчуття наближення прощання.
Це був наш крайній вечір разом, і думка про те, що завтра все зміниться, почала нав'язливо терзати мене. Вже завтра ми будемо на відстані. Ми обидва знали, що цей момент неминучий, і він все одно пришвидшувався, незважаючи на мої спроби відсунути його у думках. Але вона, зараз поруч, і я почув, як посмішка мимоволі розпливається на моєму обличчі.
Дзвінок у двері. Вона вже чекала, це не було несподіванкою. Двері відчинилися, і переді мною з'явилася Софа - в самій футболці, з голими ніжками, звабливо виглядаючи, ніби сама весна у її вигляді. Я відчув, як серце б'ється сильніше. Посмішка не покидала мого обличчя.
Миттєво, без жодного сумніву, я відчув на собі її спокусливу енергію. Зайшов у коридор, і, не втримавшись, миттєво притиснув до себе, гаряче  поцілувавши. Це був поцілунок, ніби ми не бачилися кілька місяців, а не годину-другу. Мої руки, майже автоматично, стали ковзати по гарячих ногах, ніжно гладити її м'яку шкіру.
- Ну навіщо зустрічати мене в самій футболці? - гаряче прошепотів я, ігноруючи все навколо, поглинаючи її аромат, її тепло.
- Думаєш, одяг довго на мені затримався б? - її голос був таким звабливим, що я відчув, як кожна нотка проникає в мене.
Ця грайлива розмова продовжувалася, поки я обережно, але впевнено не підняв її на руки і не поніс до дивану. Вона обвила мене своїми стрункими ніжками, і я не міг не відчути, як її тіло тягне мене до себе. Відповідаючи на поцілунки, вона не дозволяла мені навіть думати про те, що є попереду. Весь світ зник, залишилась лише вона і я, звабливі рухи, і безмежне бажання, яке зростало з кожною секундою.
Палкий вечір. Спокійна ніч у розмовах допізна. Ми обоє розуміли, що не хочемо міняти один одного на короткий сон. Впивалися, насолоджувалися кожною проведеною миттю разом. Але час безжально спливав, наближаючи наше прощання.
Ранок був наповнений тишею, яка звучала гучніше за будь-які слова. Ми прокинулися в обіймах, все ще відчуваючи теплоту ночі, і жоден з нас не хотів порушити це спокійне і неймовірно ніжне відчуття. Час був невблаганним, непомітно і дуже швидко проходив, не залишаючи простору для турбот і сумнівів. В її обличчі ще залишалась рум'янець від сну, а погляд був таким, що, здавалося, за ним можна було б залишитися навічно. Я відчував кожен подих її шкіри, кожен рух, коли вона притискалася ближче. Відчуття, наче ми стали одне ціле, не вимагало слів, бо все було зрозуміло без них.
Але, на жаль, ми обидва знали: цей момент неминуче підійде до кінця. Я обережно відгорнувся від неї, не хотів відриватися, але час не давав іншого вибору. Вона дивилася на мене своїми трошки сумними очима, закутавшись у ковдру, і навіть цей погляд був ніжним і заспокійливим. Від цього серце стискалося, а думки починали плутатися. Як довго ми ще зможемо тримати цей момент?
Зібравши свої речі, я відчував, як важко мені розставатися з цим - з її присутністю. Вона вже покинула ліжко, її погляд не відводився від мене, і я бачив у ньому мовчазну підтримку. Вона нікуди не поспішала, ніби просто хотіла затримати момент, так само, як і я. Ми не говорили нічого про прощання, це вже було очевидно. І так, ніби намагаючись уникнути цієї теми, ми обидва мовчки закінчували свої ранкові справи.
Ті кілька хвилин, поки ми пили каву, все ніби застигло. Під час нашого спільного сніданку ми не торкалися нічого важливого, лише розмовляли про якісь дрібниці, намагаючись не дивитись у майбутнє, яке вже почало наближатися. Потрібно було йти, але ми обидва відкладали цей момент на потім. Вона принесла мені бутерброди, і я відчував: її турбота про мене в цей момент була в кожному русі.
Коли ми сіли в таксі, я відчув, як її маленька рука все ще не відпускає мою. Вона схилилась на моє плече, а я мимоволі обняв, ковзаючи пальцями по м'якому волоссю. Я просто дивився на її обличчя, сподіваючись, що час зупиниться хоча б на кілька хвилин. Тихо поцілував в маківку.
- Я кохаю тебе, - шепотів я, відчуваючи, як її рука міцно стискає мою. 

Перон вокзалу був сповнений шуму і метушні, але для нас все, що існувало, це ми. Люди кудись поспішали, чулися кроки, голоси, дзвінок потяга, але все це якось зливалося в один млявий фон, не маючи жодного значення. У моєму світі зараз були лише її сумні очі, наповнені безоднею розставання, і тонкі, ніжні руки, які я тримав у своїх. Я обережно цілував її носик, потім лобик, щічки - кожен дотик був прощанням, кожен поцілунок звучав мовчазним обіцянням. Її руки обіймали мене все міцніше, ніби намагаючись притиснути мене до себе так, щоб ця мить тривала вічно. Не говорила, не знаходячи сил для слів. Я знав, їй важко. Слова застрягнуть у горлі, а голос зірветься на потік сліз, який вона не в силах буде стримати.
Скільки щирих сліз бачив цей вокзал? Скільки відвертої радості від зустрічі тут було? Здавалося, він вбирав в себе всі ці емоції. Це місце огортало магічною атмосферою справжніх почуттів, що неможливо було приховати.
Я ніколи не задумувався про це. Раніше це було просто місце, де я сідав у потяг і відправлявся до наступної мети. Але сьогодні вокзал став порогом між мирним, теплим світом і тими безповоротними змінами, що чекають мене за дверима вагона. Місто, що зараз здавалось таким близьким, скоро перетвориться на далекий спогад, а попереду страшна, сіра буденність війни. Місце, де здригається земля від вибухів. Де серце колотися не від гарячого поцілунку, а холодного подиху смерті, що завжди блукає десь поруч.
Я не боявся. Ні війни, ні вибухів. Боявся, що ця зустріч може бути останньою для нас. Що мої слова, "до зустрічі" так і лишаться словами. Останніми словами у її житті, які почує моїм голосом. Вперше за довгі роки, я боявся темних шляхів, що ведуть в невідомість.
"Закінчується посадка на рейс.."
Гучний, але не розбірливий голос диктора перервав нашу тишу. Вона гірко стиснула мої руки, і я відчув, як її губи тремтять, а по щоках вже текли сльози, які більше не могла стримати. Вона гладила ніжною, теплою рукою мою щоку. Роздивлялася риси мого обличчя, ніби намагаючись запам'ятати кожну лінію, кожну деталь. В її погляді було щось, що не потребувало слів - простий і безкомпромісний біль, з яким ми обоє змиритися не могли.
- Мені вже пора. - я відчув, як мій твердий голос похитнувся. - До зустрічі кохана...
В роті стало сухо, а в горлі, зрадливо застрягали останні звуки слів. Я не зміг сказати більше. Поцілував її, і цілував так, ніби цей поцілунок був останнім. Ніби він мав залишити на її губах все те, що я не зміг передати словами. І коли її сльози потекли по щоках, я відчув, як з кожною краплею відходить частинка мене.
Вона обіймала так сильно, що я боявся, що більше не зможу вирватися з її рук. Вона хапалася за мене, за цей момент, ніби це був її останній шанс. Мені було важко. Боляче було відпускати її. Я підняв рюкзак, що стояв поруч на бетонному пероні, перевів погляд на землю, щоб не бачити її очей і пішов до вагону. Не озираючись. Я знав, вона плаче. Стоїть там, одна, її руки все ще тремтять, а погляд слідкує за кожним моїм рухом. Я був упевнений, що вона дивитиметься на мене, поки я не зникну з її поля зору. І коли двері потяга зачинилися за мною, я відчув, як моє серце залишилось на тому пероні, з нею. Але не озирався. Відчував, що якщо наші погляди перетнуться ще хоч на мить, мої вологі очі теж не стримають сліз.