Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

сад. — А може, й так. Наскільки я зрозумів те, що ти мені розповів, я, певно, мушу залишити Перстень собі, оберігаючи його — принаймні наразі, — хай би що він зі мною силкувався зробити.

— Від того, що він робитиме з тобою, лихо настане дуже й дуже нескоро — якщо ти залишиш його собі саме з таким наміром, — сказав Ґандальф.

— Сподіваюся, що так, — відказав Фродо. — А ще сподіваюся, що незабаром ти знайдеш для нього ліпшого за мене хранителя. Тим часом я, здається, є небезпечним — небезпечним для всіх, хто живе поряд зі мною. Я не можу володіти Перснем і залишатися тут. Я повинен покинути Торбин Кут, покинути Шир, покинути все й піти геть.

Він зітхнув.

— Я хотів би врятувати Шир, якби це було мені до снаги, хоча бували часи, коли я вважав його мешканців надто нерозумними та скупими на слова, й був упевнений, що вони цілком заслуговують на землетрус чи навіть на нашестя драконів. Але тепер я нічого такого не думаю і близько. Натомість передчуваю, що — доки десь позаду мене лежатиме собі Шир, такий безпечний і затишний, — мені легше буде перетривати мандри: я знатиму, що десь там є міцне опертя, навіть якщо моя нога ніколи вже не зможе туди ступити.

Звісно, іноді я думав про те, щоби вирушити в подорож, але уявляв собі це як свято, як низку пригод на кшталт тих, які випали на долю Більбо, чи навіть ліпших, — і всі вони мали, врешті-решт, завершитися щасливо. Та ця подорож означатиме вигнання, втікання від небезпеки до небезпеки, яку я тягнутиму за собою. І, гадаю, мені доведеться піти самому, якщо мені призначено зробити це й урятувати Шир. Але я почуваюся дуже малим і позбавленим домівки, а ще, ну... я у відчаї. Ворог надто сильний і жахливий.

Він не сказав про те Ґандальфові, та, доки говорив, серце його запалилося великим бажанням піти слідом за Більбо — піти слідом за Більбо і, може, навіть зустрітися з ним знову. Бажання те було таким сильним, що перебороло його страх: Фродо мало не кинувся прожогом униз дорогою тієї самої миті, без капелюха, як зробив те Більбо такого ж ранку колись давно.

— Любий мій Фродо! — вигукнув Ґандальф. — Гобіти — і справді дивовижні істоти, як я вже й казав. Можна за місяць вивчити все, що варто знати про триб їхнього життя, проте й після сотні років знайомства вони з легкістю знайдуть, чим тебе здивувати. Я ледве чи сподівався отримати таку відповідь, навіть від тебе. Та, обираючи спадкоємця, Більбо не помилився, хоч і мало думав про те, наскільки це буде важливо. Боюся, ти правий. Перстень не вдасться довго переховувати в Ширі, тож задля твого власного добра та задля добра інших тобі доведеться піти і зректися прізвища Торбин. Це прізвище буде небезпечно носити поза Широм чи в Нетрях. Я дам тобі ім’я в дорогу. Коли підеш, станеш паном Підгорбином.

Але самому тобі, гадаю, іти не варто. Не варто, якщо ти знаєш когось, кому зможеш довіряти і хто захоче піти з тобою пліч-о-пліч — та й кого ти захочеш узяти зі собою, вирушаючи назустріч незнаним небезпекам. Але, шукаючи супутника, не втрачай пильності! І зважай на все, що кажеш, навіть коли розмовляєш із найближчими друзями! У ворога багато шпигунів і багато способів підслуховувати.

І він раптом замовк, ніби прислухаючись. Фродо усвідомив, що всюди, зовні й усередині, стало якось аж надто тихо. А Ґандальф боком підступив до вікна. Тоді рвучко метнувся до підвіконня, хутко простяг свою довгу руку назовні й опустив її вниз за вікно. Щось писнуло, і з-за підвіконня вигулькнула кучерява макітра Сема Грунича, якого чарівник тягнув за вухо.

— Гай-гай, клянуся своєю бородою! — сказав Ґандальф. — Це ж Сем Грунич! Зізнавайся, що ти там робив?

— Доброго тобі здоров’ячка, пане Ґандальфе, добродію! — пробелькотів Сем. — Нічого! Я просто давав лад трав’яному лужку попід вікном, коли ти розумієш, про що я.

Ніби на підтвердження своїх слів, він підняв догори ножиці.

— Ні, — понуро відповів Ґандальф. — Минуло вже чимало часу, відколи я востаннє чув клацання твоїх ножиць. І давно ти оце ходиш на підслухи?

— Ходжу на підслухи, пане? Даруй, та не знаю, про що ти. У Торбиному Куті ніяких підслухів немає — це факт.

— Не прикидайся дурнем! Що ти почув і навіщо слухав? — Ґандальфові очі враз спалахнули, а брови настовбурчилися, наче дві щітки.

— Пане Фродо, любий! — зойкнув Сем, трясучись. — Не дай йому скривдити мене, любий! Не дозволь йому обернути мене на щось несосвітенне! Мій старий татко цього не переживе. Я не хотів нікому зашкодити, клянуся честю, пане!

— Він не скривдить тебе, — сказав Фродо, ледве стримуючи сміх, хоч і сам був захоплений зненацька й трохи збентежений. — Йому, як і мені, добре відомо, що ти нікому не хотів зашкодити. Проте доведи це, без зволікань відповідаючи на його запитання!

— Гаразд, пане, — відказав Сем, ледь помітно здригаючись. — Я чув щось таке, чого, правду кажучи, не дуже і збагнув: щось про ворога, про персні, про пана Більбо, добродію, і про драконів, і про якусь вогняну гору, і про ельфів — отак, добродію. А слухав я тому, що не міг стриматися, коли ти знаєш, про що я. Хтозна чому, пане, та я люблю такі-от історії. І вірю їм, нехай що там собі каже Тед. Ельфи, пане! Ох, як би я хотів їх побачити! Візьмеш мене зі собою подивитися на ельфів, пане, коли підеш?

Ґандальф зненацька розсміявся.

— Заходь! — ревнув він і, звісивши з вікна обидві руки, підняв приголомшеного Сема разом із ножицями, зітнутими стебельцями трави й усім причандаллям і втягнув досередини, де поставив на долівку. — Взяти зі собою, щоби ти подивився на ельфів, кажеш? — перепитав, доскіпливо обводячи Сема поглядом, але обличчя його при цьому осявала посмішка. — Отже, ти чув, що пан Фродо збирається в дорогу?

— Таки чув, пане. Тому горло мені й здушили сльози, що ти, вочевидь, і почув. Я намагався не плакати, проте вони просто лилися мені з очей — такий я був засмучений.

— Цьому не зарадиш, Семе, — сумно мовив Фродо. Несподівано він усвідомив, що відхід зі Ширу означав би значно болісніше прощання, ніж