Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

просто відмову від таких рідних вигод Торбиного Кута. — Я мушу піти. Проте... — він пильно подивився на Сема, — якщо тобі й справді до мене не байдуже, ти збережеш цю смертельну таємницю. Розумієш? Бо якщо ні, якщо з твоїх уст злетить бодай одне слово з тих, що ти їх тут почув, — тоді, гадаю, Ґандальф перетворить тебе на пухирчасту ропуху, а сад заселить трав’яними зміями.

Сем, тремтячи, упав навколішки.

— Устань, Семе! — озвався Ґандальф. — Я придумав навіть дещо краще за це. Дещо таке, що затулить тобі рота й належно покарає за підслуховування. Ти вирушиш у дорогу разом із паном Фродо!

— Я, пане? — скрикнув Сем, зриваючись на ноги, як той пес, якого покликали на прогулянку. — Я піду й побачу ельфів і всіляку іншу дивину? Ура! — закричав він, а потому розридався.

Розділ 3

Троє — це вже загін

ам слід іти нишком, але вам слід іти не гаючись, — сказав Ґандальф.

Минуло вже два-три тижні, а Фродо й досі не був готовий вирушати в дорогу.

— Я знаю. Та зробити і те, й те — складно, — заперечив він. — Якщо я просто зникну, як Більбо, то чутка про це миттю облетить цілий Шир.

— Звичайно, тобі не треба зникати! — сказав Ґандальф. — Це зовсім не те! Я сказав не гаючись, а не миттєво. Якщо тобі вдасться придумати який-небудь спосіб, аби вислизнути зі Ширу, не привернувши загальної уваги, то це вартуватиме того, щоби трішки загаятись. Але не надто довго.

— Як щодо осені: під час чи після Наших Днів Народження? — запитав Фродо. — До осені я, думаю, я зміг би де про що домовитися.

Правду кажучи, йому зовсім не кортіло нікуди вирушати, особливо тепер, коли до цього справді дійшло: Торбин Кут зненацька почав здаватися йому неймовірно затишним місцем для життя, і гобіт прагнув засмакувати якомога більше цього останнього літа в Ширі. А коли настане осінь... Фродо знав, що принаймні якась частина його серця тоді поставиться до подорожі прихильніше, ніж улітку, бо так бувало завжди о тій порі року. Він і справді потайки постановив собі, що вирушить у мандри на свій п’ятдесятий день народження — себто на сто двадцять восьмий день народження Більбо. Чомусь саме цей день здавався йому найбільш підхожим для того, щоби вибратись у путь і податися слідом за дядьком. Податися слідом за Більбо — така була головна його думка, єдине, що робило неминучий відхід стерпним. Фродо намагався якомога менше згадувати про Перстень і про те, куди це все може його, врешті-решт, привести. Але Ґандальфові він переповідав не всі свої думки. Які з них чарівник таки вгадував, сказати було важко.

Він поглянув на Фродо й усміхнувся.

— Гаразд, — мовив. — Гадаю, так буде добре, та не зволікай довше і дня. Мене починає діймати тривога. Ти ж тим часом — гляди мені — будь обачним і ані пари з уст про те, куди йдеш! І простеж, аби той Сем Грунич теж, бува, не обмовився. Бо якщо він це зробить, тоді я і справді оберну його на жабу.

— Щодо того, куди я збираюся, — сказав Фродо, — то виказати це було би важко, бо я й сам наразі не зовсім уявляю, куди.

— Не будь телепнем! — відказав Ґандальф. — Я ж застерігаю тебе не проти того, щоби залишати адресу на пошті! Ти покидаєш Шир — і про це не слід знати нікому, аж доки ти опинишся якнайдалі звідси. А тобі доведеться йти чи принаймні почати йти невідь-куди: на північ чи на південь, на захід чи на схід — і про напрямок, у якому ти підеш, теж нікому знати не слід.

— Я так переймався думками про прощання з Торбиним Кутом і земляками, що ніколи навіть і не замислювався про напрямок, — мовив Фродо. — Куди ж мені йти? І чим мені керуватися? На що перетвориться моя виправа? Більбо пішов, аби знайти скарб, пішов і повернувся назад; а я маю скарб утратити і не повернутися, наскільки я бачу.

— А бачиш ти не надто далеко, — докинув Ґандальф. — Та і я — теж. Можливо, твоє завдання — знайти Розколини Судьби, а здійснити цю виправу належить іншим — я не знаю. Хай там як, але ти й досі не готовий до такої далекої мандрівки.

— Таки-так! — погодився Фродо. — Та все одно: який напрямок мені обрати?

— Рушай у напрямку небезпеки, проте не дуже квапся й іди не надто прямо, — відповів чарівник. — Якщо тобі потрібна моя порада, то я скажу: іди до Рівендолу. Ця подорож буде не дуже небезпечною, хоча просуватися Дорогою тепер не так легко, як було колись, а з роками ставатиме дедалі важче.

— Рівенділ! — повторив Фродо. — Гаразд, я піду на схід — подамся до Рівендолу. Поведу Сема в гості до ельфів, — йому це сподобається.

Він говорив несерйозно, проте серце його раптом зайнялося бажанням побачити дім Ельронда Напівельфа і вдихнути повітря того глибокого падолу, де й донині мешкав у спокої численний Світлий Народ.

Одного літнього вечора до «Гілки плюща» та до «Зеленого дракона» дійшли чутки про дивну новину. Велетнів та інші дивовижі на кордонах Ширу потіснила важливіша подія: пан Фродо продавав Торбин Кут. Власне, він уже продав його — Саквілям-Торбинам!

«Йому добряче заплатили», — казали одні. «Продешевив із вигодою для покупця, — твердили інші, — а чого можна було сподіватися, якщо покупцем була пані Лобелія (її Ото помер за кілька років до того у зрілому, проте не у видатному віці — 102 років)?»

Але про те, чому пан Фродо продавав свою прекрасну нору, сперечалися значно палкіше, ніж про ціну. Дехто підтримував теорію — і її кивками та натяками підтверджував сам пан Торбин, — що у Фродо закінчувалися грошенята, й тепер він зібрався покинути Гобітів і тишком-нишком жити на прибуток від продажу десь у Цапокраї серед своїх родичів-Брендіцапів. «Якомога далі від Саквілів-Торбинів», — докидали інші. Проте уявлення про незмірне багатство Торбинів із Торбиного Кута так міцно засіло в головах краян, що більшість не йняла цьому віри, принаймні вірила куди менше, ніж у всі інші вагомі чи безпідставні припущення: більшість убачала в цьому темний і