Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

подушці, приготовленій поруч бічних дверей, він міг розмовляти з дівчиною через завісу. Ґендзі велів заздалегідь обкурити її покої найвишуканішими пахощами, виявивши до дівчини турботу, більшу за не батьківську, яка, однак, справляла приємне враження. Пані Сайсьо в ролі посередниці розгубилася, а коли Ґендзі, невдоволений її млявістю, смикнув її за рукав, вона зовсім замовкла.

Тепер, коли вечірні сутінки минули і сяйво місяця-молодика де-не-де пробивалося крізь хмари, задумливий принц здавався особливо прекрасним. Ледь вловимий запах курива з внутрішніх покоїв, змішуючись з пахощами вбрання Ґендзі, наповнювали повітря невимовним ароматом, і принц відчув, що Тамакадзура вабить його сильніше, ніж він міг собі уявити. З особливою гідністю, спокійно, він розповідав про свої почуття, уникаючи двозначних натяків, які дозволяють собі інші чоловіки. Ґендзі зацікавлено крадькома прислухався, а коли пані Сайсьо пішла до дівчини, яка сховалася в Східних покоях, щоб передати слова принца, прослизнув услід за нею.

«Ваше зарозуміле ставлення до принца заслуговує осуду. Завжди треба поводитися відповідно до обставин. Вам пора подорослішати. З людиною такого високого звання не годиться розмовляти через посередницю. Навіть якщо ви не хочете говорити своїм голосом, то принаймні могли б підійти ближче», — повчав Ґендзі. Відчуваючи, що Ґендзі скористається цією нагодою, щоб проникнути до неї за запону, дівчина, трохи завагавшись, влаштувалася біля завіси, що прикривала вхід у внутрішні покої. Поки вона роздумувала, не відповідаючи на довге зізнання принца, до неї підійшов Ґендзі й перекинув полотнище завіси на верхню планку. В цю мить спалахнуло якесь світло. «Невже це Сайсьо запалила світильник?..» — жахнулася дівчина.

Річ у тому, що Ґендзі ще з вечора загорнув жменю світлячків у тонку шовкову тканину, і тепер, розкривши її, вдав, ніби поправляє завісу. Світлячки заблищали так несподівано і яскраво, що дівчина з переляку прикрила віялом чарівний профіль. «Якщо раптом спалахне світло, то принц неминуче побачить дівчину. Досі він цікавився нею через те, що вважав моєю дочкою, — думав Ґендзі, — але навряд чи уявляв собі, наскільки досконала її краса. Ну що ж, помучу трохи цього невиправного вітрогона?» Щоправда, якби дівчина таки була його дочкою, він не вдавався б до такої сумнівної витівки. От шкодливий чоловік!.. Вислизнувши через інші двері з дівочих покоїв, Ґендзі пішов до себе.

Принц здогадувався, де саме перебуває дівчина, але, зрозумівши, що вона набагато ближче, ніж йому здавалося, з трепетом вдивлявся у прорізи чудової завіси з тонкої тканини, й раптом побачив, як на відстані кількох метрів від нього щось дивне засвітилося. Ще мить — і світло згасло, а в серці принца спалахнув промінь надії[110]. Хоча світло було тьмяним, але достатнім, щоб розгледіти струнку фігуру дівчини, яка своєю красою перевершила його очікування. Він відчув, що ніколи не забуде її, тобто вийшло саме так, як задумав Ґендзі.

«Мовчать світлячки,

Але в серці моїм

Вогонь спалахнув.

Тож хіба можна

Його погасити?

Чи зрозумілі Вам мої слова?..» — спитав принц. Роздумувати довго не годилося, і дівчина вимовила перше-ліпше, що спало їй на думку:

«Мовчать світлячки,

Але таємний вогонь

В них горить.

Почуття в них сильніші,

Ніж у комах, що вміють співати...» —

і зникла у внутрішніх покоях, а принц дістав нагоду поскаржитися на її страшну жорстокість. Оскільки залишатися в Західному флігелі до світанку було не зовсім пристойно, то, мокрий від крапель, що падали з даху, та власних сліз, принц покинув будинок на Шостий лінії ще затемна. Думаю, що цієї сумної ночі, мабуть, кувала зозуля[111]... Але ж в цьому немає нічого особливого, тож я і не вдаватимусь у подробиці. «Який же він гарний! — розхвалювали принца жінки. — І такий схожий на Великого міністра». Не знаючи справжньої причини турботи Ґендзі про дівчину, вони захоплювалися його вчорашнім дбайливим ставленням до неї.

Сама дівчина, сумніваючись у показному, начебто батьківському, ставленні Ґендзі до себе, і вдень, і вночі мучилася думками: «Яка в мене нещасна доля! Якби мій рідний батько знав про мене і моє становище як дочки було б визначене, то хіба теперішню поведінку Великого міністра я вважала б негожою? А так вона нікуди не годиться і може стати приводом для людських пересудів».

Зрештою, Ґендзі наче й не хотів ставити дівчину в принизливе становище. До речі, хіба не через свою легковажність він і досі не змирився з утратою Імператриці-дружини[112]? Та де там, він користувався кожним зручним випадком, щоб двозначними натяками привернути її увагу до себе, але вона, посідаючи високе становище, залишалася для нього недосяжною. А от Тамакадзура, панна із Західного флігеля, зроду приязна, не могла тримати Ґендзі на шанобливій відстані, коли він, часто піддавшись миттєвому пориву, дозволяв собі дивну поведінку, яка мала б викликати підозру в спостережливих служниць. Щоправда, йому таки вдавалося стримувати себе. Так чи інакше, важко собі уявити складніші і болісніші стосунки.

На п’ятий день п’ятого місяця, прямуючи до майданчика верхової їзди[113], Ґендзі заглянув у Західний флігель: «То що ви можете сказати? Чи залишався принц у вас допізна? Ви його близько до себе не підпускайте. Бо зайвого клопоту наживете. Зрештою, немає у світі чоловіка, який ніколи не завдавав жінці сердечного болю, не скоював нерозважних вчинків...» Дивлячись на нього тоді, коли він то хвалив, то гудив принца, не можна було не замилуватися його навдивовижу молодим, прекрасним обличчям. Яскраве нижнє вбрання з недбало накинутим на нього верхнім — літнім носі — вражали таким незвичайним поєднанням барв, що виникав сумнів: «Хіба могли людські руки так розфарбувати шовк?» А пахощі від одягу Ґендзі були такі чудові, що дівчина навіть подумала: «Я сама захоплювалася б його красою, якби не оця потаємна тривога...»

Від принца принесли листа, написаного вишуканим почерком на тонюсінькому білому папері. Тоді він здавався чудовим, а як подивитися тепер — нічого особливого...

«Навіть сьогодні[114]

Ніхто не вирвав

Стебел лепехи.

Його коріння[115] під водою,

А я втираю нишком сльози...»

Листа з натяком було прив’язано до довгого кореня лепехи. «Сьогодні ж надішліть відповідь», — порадив Ґендзі перед відходом. Служниці повторювати його слова, не здогадуючись, що відбувається в її душі.

«Вирване з води,

Коротким буде

Стебло лепехи.

А у воді не зміряти

Пролитих сліз...

О, як по-дитячому звучать Ваші слова!..» — от і все, що написала вона блідою тушшю. Мабуть, такого знавця прекрасного, як принц Хьобукьо, розчарував цей лист, бо він сподівався, що її почерк буде набагато витонченішим.

Того дня Тамакадзура отримала звідусіль безліч вигадливих мішечків «кусудама». Тепер, після довгорічних поневірянь, її життя в садибі на Шостій лінії стало набагато спокійнішим. Але чи могла її не турбувати двозначна поведінка Ґендзі? Вона тільки й думала, як порвати стосунки з ним, не завдавши шкоди його імені.

Ґендзі заглянув і до пані Ханацірусато в Східних покоях і повідомив їй: «Тюдзьо[116] сказав, що сьогодні після змагань у стрільбі з лука приведе сюди друзів. Тож приготуйтеся. Вони начебто прийдуть ще завидна. Цікаво, що про будь-яку, навіть найменшу вечірку, яку хотілося б провес­ти у вузькому колі, дізнаються принци й перетворюють її у пишне святкування.