Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна "

Розділ 12. Правда.

Павло:

 

Після розмови з Сашою та сестрою вирішив поїхати на свою фірму. Вже майже ніч, в компанії був тільки охоронець, але я цьому радий. Не хочу зараз нікого бачити з людей, хочу просто відволіктися. Беру папку з документами по новому проекту новобудови. Василь Дмитрович, мій заступник, розповідав був по телефону, щоб я звернув увагу на новий тендер. Розглядаю деталі, не витримую та підпалюю знову сигарету. В мене не виходить поринути в роботу, мої думки лише про Катю. Перед очима її образ, а дим нікотину не допомагає з моїм почуттям.

Телефон розривається від дзвінка на столі, стоючи біля вікна недопалок кладу в попільничку та проходжу взяти телефон. На екрані висвітлюється Саша, а в думках: «От, тільки не ти зараз», але всерівно приймаю виклик.

 

-Ну нарешті, друже, я вже думав не додзвонюся до тебе.

-Чого тобі?,- Байдуже запитую його.

-Ти де? В мене є розмова до тебе.

-В себе в компанії. Якщо так хоч поговорити, то приїжджай,- знаю, голос суворий. Але по-іншому зараз не можу, перед очима ще досі, як він фліртує з нею.

-Скоро буду,- та кладе слухавку.

Чудово. Нам дійсно потрібно поговорити, дружимо ми вже досить давно, але щоб за дівчини гаркалися, то це вперше. Я не хочу, щоб її хоч хтось образив, навпаки хочу її оберігати. Від неї я відчуваю приємне тепло всередині мене, яке ховалося роками та не відчувалося до жодної дівчини. Саша приїхав досить швидко до компанії, поріг до мого кабінету переступив з пляшкою віскі та ледве тримаючись на ногах. Проходить ближче та ставить перед мною на стіл пляшку.

 

-Стакани знайдуться до цього напою?,- принизливо дивиться на мене.

-Я пити не буду,- він сідає на крісло за столом навпроти мене та грюмкає по столі.

-Поки ми з тобою це не випʼємо,- показує пальцями на пляшку,- Я звідси не піду. Нам потрібно заточити ножі війни. Ти ж розумієш про що я?

- Я сказав тобі, що вона моя. Та більше це не обговорюється.

-Знаю, але вона мені теж сподобалась,- все ж таки встає та знаходить два стакани, наливає віскі.

-А я думав тобі більше сподобалось її подруга. Як її там,- відпиваю ковток алкоголю,- Ааа точно, її звали Юля.

-Коли це було, я щось такого не можу згадати,- пʼє та робить задумливу гримасу.

-На вечірці в клубі ти з нею класно відривався.

-Ааа, згадав я,- злегка бʼє долонею по столі та починає сміятися,- Юлька з шикарними бедрами та пристрасними танцями. А що вони подруги?

-Таки так, я їх зустрів в компанії Оксани.

-А ти, що там забув?,- пʼє не відривається від розмов Саша.

-Ти здивуєшся, але я там працюю.

-Ти? Ой не сміши мене,- та починає голосніше сміятися.

-В мене не було вибору, Оксана попала в ДТП і в лікарні попросила побути замість неї на роботі,- вимовляю йому прямо в обличчя та встаю підпалюючи сигарету до вікна.

-Щось геть не смішно,- перевертає стакан алкоголю в себе та протирає долонями своє обличчя,- Вибач, я не знав. Як вона?

-Все гаразд. Пити ще будеш чи може на сьогодні досить?,- Кидаю оком на майже допиту пляшку віскі.

-Ти скажи мені краще чи дійсно Катя тобі подобається?

-Так,- роблю затяжний вдих сигарети,-але там все не так просто в наших відносинах.

-Я тобі допоможу от побачиш,- бурмотить собі під ніс пʼяно, ледве тримається рукою за голову, щоб не впасти та заснути.

- Я тобі кави зроблю, щоб ти скоріше прийшов до тями,- кладу недопалок в попільничку, прямую на вихід з кабінету.

 

Коли повернувся назад, каву вже не було кому пити. Саша спав на диванчику обіймаючи пляшку та накритий курточкою в моєму кабінеті. Навіть звук смс його не відволікає від сну. В думках уяви немає хто може писати мені серед ночі. Тому підіймаю телефон зі столу та бачу смс від неї:

-«Хто ти, таємний незнайомець?».

Читаю всю переписку з Катею, вчитуюся в слова декілька разів. Розумію, що це міг написати їй тільки Саша. Гніваюся, що сили злість переповнює всередині всі емоції. Яке він мав право таке робити. Хочу зараз його прибити і дізнатися чим він думав коли такі слова писав. Опановую свій гнів, але все ж таки відповідаю на смс Каті: -«Скоро дізнаєшся. На добраніч моя втікачка».

З самого рання поспішив в компанію, хотів чим по скоріше її побачити. Мені було всеодно, що подумає Саша. Я був злий на нього, розвернувся та попрямував додому ще вночі. А сьогодні зранку написав своєму секретарю, щоб розбудила його в моєму кабінеті. Хотів написати їй, щоб вона вилила на нього кружку гарячої кави. Стримався та зрозумів, що думаю нераціонально, а почуттями ревності та ненависті.

Виходячи з ліфту на потрібному мені поверсі потрапляю на Ольгу, яка приймає від курʼєра букет квітів. Розписується в накладній.

 

-Обов’язково їй передам. Дякую вам,- щиро посміхається вона йому, побачивши мене привіталася,- Доброго ранку, Павло Олексійовичу.

-Доброго ранку. Гарні квіти тобі подарували,- спостерігаючи курʼєру в спину та знову дивлячись на неї.

-Та ні це не для мене. Сказали покласти на стіл Катерини.

-Від кого?,- не зміг стримати свою цікавість.

-Я не знаю, але квіти дуже красиві. Напевно їй коханий подарував.

-Ольго, бачу у вас є багато часу, щоб пліткувати та квіти від курʼєрів приймати. Щоб через 15 хвилин зібрали всіх на нараду.

-Я… я ж нічого не…- не хотів цього  вислуховувати, перебив її слова.

-Бігом! Ви ще тут?,- бачу, що зараз доведу її до сліз, тому не витримую та проходжу повз неї, прямую до кабінету.

 

В думках прокручую лише одне: «Напевно їй коханий подарував». Коханий? Якщо не я, а Саша ще спить пʼяний в мене кабінеті, то від кого квіти? Можливо в неї хтось є?

Сам не розуміючи своїх емоцій, гримнув рукою по столі. А може дійсно Саша, щоб насолити мені? Він же самий вчора признався, що вона йому подобається. Не витримую від своїх думок та емоцій, дзвоню на телефон друга. Гудки йшли цілу вічність, а я продовжую ходити по кабінету.

 

-Чого тобі? Дай поспати!,- сонно відповідає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍