Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Розділ 11

Якийсь час водив очима по написаному, осмислюючи зміст… І походження.

Потім перевів погляд на котопса, що пильно дивився на мене з-поза монітора.

— Не зрозумів? Це твоя робота?

«Моя. Не дивуйся. Я все поясню. Готовий?»

— Дзинь! Дзинь! — дзвінок у двері безцеремонно і наполегливо повернув мене в реальність. Я навіть головою похитав. Намагаючись зрозуміти, чи це все насправді відбувається, чи мене вчергове підхопили виверти власної фантазії. Літери на моніторі — ні про що. Цілком міг замислитись і сам набрати. Траплялося вже написати шматок тексту, а потім дивуватися, коли встиг. Особливо, після тривалої дегустації чогось міцнішого за каву. Щоправда, зараз я тверезий, як скельце.

— Дзинь ...

Сусідка… Можна навіть не гадати. Більше нікому. Саме стільки часу треба, щоб і в магазин сходити, і встигнути повернутись.

— Вибач, подруго. Розмова відкладається... — Протягнув було руку погладити Тихто, але вирішив, що обійдуся без фамільярності. Котопес мої сумніви зрозумів і глузливо пирхнув.

— Ну-ну… Там, до речі, твій обід. Тож не будемо вдавати, що нікого немає вдома. А розмова не молоко, не збіжить.

Почовгав до дверей і відчинив замок.

— Ось… — на порозі стояла ледь захекана Лідка. Мабуть, поспішала. — Ви не сказали який саме корм брати, то я на свій розсуд купила. — Дівчисько простягла мені два невеликі пакетики з кормом. Із зображеннями собачої та котячої морди відповідно. — Я увійду?

— Так, звичайно.

Дівча поставила під стінку свій пакет, швидко роззулася і прослизнула в кімнату. — А де наша краса? — засюсюкала ще з коридору. — Ой, яка мила! — скрикнула радісно і метнулася до столу. — Ми ж не кусаємось, так? — а потім підхопила котопса зі столу і притиснула до грудей. — Гарненька…

Тихто стоїчно перенесла хапання та обійми. Навіть хвостом не смикала. Втім, вона теж дівчинка, і явно не проти, щоб її хтось потискав. Тим більше, із таким захватом.

— А ти що, прямо з крамниці до нас? — намацав я можливість скоротити незапланований візит до мінімуму.

— Ну, так, — кивнула Ліда. — Якби зайшла додому, то так швидко б не вийшло. Мама посадила б снідати. А потім у школу випровадила. І не змиєшся — вона у вікно дивиться.

— Але ж, вона на тебе чекає. Теж не снідає.

— Нічого… Скажу, черга була. А чого ми чекаємо? Давайте вже годувати її… І ви так і не сказали, як це диво звуть.

— Тихто… — промимрив я, переходячи на кухню і розсипаючи корм у дві тарілки. Які перед цим треба було знайти. Точніше, пригадати, куди я весь зайвий посуд сховав через відсутність потреби.

— Як? — здивувалося дівчисько. — Ніхто?

— Тихто…

— Прикольно… А я назвала б її Няшею. Можна я так її називатиму?

Трясця... Від горщика два вершки, а з ходу свої порядки встановлює. Справжня жінка росте.

— Та заради бога… По ходу, їй рівнобедрено. Хоч Ей Ти Ходи Сюди… — буркнув автоматом. — І давай, неси її вже на кухню. Поглянемо, що вона за птах.

Лідка зайшла на кухню і поставила котопса на підлогу.

— Їж, Няшо. Це смачно.

Котопес неквапливо підійшла до тарілок, понюхала по черзі їхній вміст, потім пирхнула, розвернулась і демонстративно вийшла з кухні назад до кімнати.

— От зараза… — гмикнув я. — Ніс верне. Бариня, короста її матері.

— І що ж робити? — стурбовано спитала сусідка. — Може щось інше купити?

— Не вигадуй, — відмахнувся я. — Зголодніє, з'їсть. Я в молодості з друзями під пиво ці сухарики за милу душу тріскав. І їй не злипнеться. Ну а не схоче, то буде разом зі мною пельменями напихатися. А ти, давай, біжи. Мама, мабуть, зачекалася вже.

— Так, — неохоче кивнула Лідка. — А можна, я після школи зайду?

— Це коли?

— Приблизно пів на другу — друга.

— Можна, — кивнув я, прикидаючи, що на той час точно розберуся зі своїми питаннями і проблемами. І з Ларисою в цей час у нас ще точно до ліжка не дійде. Не молодняк і не в кіно, щоб з порога один з одного одяг зривати. Для цього у дорослих людей більш вдалий час доби є. — Якщо, раптом, не відчиню… мало що… зазирни ще раз. Ближче до п'ятої.

— Дякую, дядьку Михайле. До зустрічі, Няшо. Не сумуй…

Сусідка кулею вилетіла за двері і затупотіла вниз. Я зачинив за нею й повернувся до кімнати. Тихто знову сиділа поруч із комп'ютером і вичікувально дивилася на мене.

«Сподіваюся, більше ніхто не завадить?»

— Не надійся. Години за півтори прийде моя кохана жінка. І мені, ти вже вибач, не буде жодної справи не тільки до пишучих, але навіть і до тих котопсів, що говорити вміють. Чи хто ти там насправді?

«Я — Охоронець»

— Вже цікаво. Охоронець чого? Скарбу? Домашнього вогнища? Архіву?

«Району. Міста. Землі»

— Сонячної системи, Галактики, Всесвіту… — продовжив я насмішкувато.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍