Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

4.2

 

Як не дивно, на дерев’яних лавках уже збиралася публіка. Не натовп, чесно кажучи, насамперед гульвіси, яким стало цікаво, що відбувається, але ми розраховували, що до середини вечора люди підтягнуться, приваблені розповіддю.

Я не пішла на сцену, щоб не розбурхувати потенційних глядачів раніше умовленого часу. Примостилася в кутку, прикинулася втомленою, всоте оглянула хиткі декорації… При світлі дня, хай і майже збляклому, вони мали зовсім не такий вигляд, як у підвалі закритого театру, доглядач якого дозволив їх позичити за «Дякую» і пляшку. Там, у напівтемряві, я захоплено охала і ахала, а тут бачила зайві плями фарби, подерті краї, вицвілі місця… Залишалося сподіватися на чарівну силу сутінків.

– Що це? – запитували перехожі у тих, хто облюбував лавки.

– Комедіанти приїхали.

– Лекцію про карнаїтів читатимуть.

– П’єсу поставлять.

– Ворожка карти розкладе.

– Музична група покаже сучасні танці.

Гадаю, текст на афіші прочитали одиниці.

Олівія з’явилася рівно о восьмій, і публіка, розімліла від сонця та близькості бару, злагоджено видихнула.

Капітанська дочка наплювала на мої описи простого функціонального одягу карнаїтів. Вона вигадала свій образ – далекий від реальності, зате вражаючий.

Вузька, до непристойності тісна червона сукня з високим чорним коміром і кольчужним поясом приковувала погляд і чоловіків, і жінок, і кішок. Гострі підбори шкіряних босоніжок, посипаних блискучими скельцями, вибивали іскри з кам’яної сцени. Темно-сірий плащ зі сріблястою підкладкою волочився підлогою і здіймався як крила, коли Олівія робила поворот. Її обличчя приховувала тонка мереживна маска, голову вінчав тюрбан, довгі пасма яскраво-рудої перуки розсипалися по плечах і підстрибували в такт крокам.

– Пані та панове, щиро дякую за вашу увагу. Карнаїти – не просто історія. Світ прагне вперед і часом забуває озиратися на минуле, вважаючи його нудним та марним. Якби не сімейні архіви, я б теж не дивилася назад, але моя благородна прабабуся Люсіель залишила в родовому склепі напуття нащадкам. Воно зворушило моє серце, і я зрозуміла, що маю розповісти всім, як жили на цих берегах сотні років тому, коли Мейнським морем правила могутня магія. Ой! Що відбувається?!

Непримітний чоловік із першого ряду жбурнув на сцену кілька тухлих яєць, пошкодивши вивіску. Декілька він відправив і до глядачів. Сморід піднявся нестерпний, менш ніж за хвилину театр повністю спорожнів.

Муніципалітет зобов’язав нас провести прибирання та ліквідувати наслідки хуліганської витівки, поліція відмовилася шукати винуватця.

Це підкосило Олівію. Вона й раніше не могла похвастатися здоров’ям, але трималася на чистому ентузіазмі та вірі у свої сили, а після провалу затії з карнаїтами злягла серйозно. Серце підвело.

Лікар рекомендував повний спокій, але незабаром особисто їй надіслали орхідеї зі знущальною запискою, де у грубій формі висміювалися наші ділові прагнення і прогнозувався швидкий прихід у найдешевший бордель.

Я встигла перехопити кур’єра і методом прохань та револьвера дізналася: відправник – «Дика орхідея». Хто саме постарався, не ясно – замовлення прийшло разом із десятком інших, але навряд чи за пакість відповідальний персонал.

– Це той негідник, із яким я розмовляла, – не сумнівалася Олівія. – Трево. Управитель Роксандр Трево. Як же я хочу плюнути в його випещену пику!

Вона нечасто виходила надвір. Зима принесла холодні дощі й пронизливий вітер, а з теплим одягом у нас були складнощі. Добре, що за кілька тижнів обіцяли різке потепління – весну, можна сказати. На Сонячному березі зими надовго не затримувалися.

Букет вивів Олівію з рівноваги. Вона божеволіла від безсилої злості і часто відчиняла вікно, щоб провітрити голову. Результат – запалення легень і повна втрата волі до життя…

– Я не можу допомогти пацієнтці, яка сама не хоче одужувати, – скаржився лікар із міської лікарні для незаможних.

Я довго обдумувала його слова… Олівії була потрібна мета, причому реальна. Не можна вічно мучитися через «Морську зірку» і невдачі. Краще витратити негатив, поки ми в ньому не захлинулися.

– Шкода, що ти хворієш, Ліві. Коли видужаєш, знищимо цього Трево, згода? – якось запропонувала я, не уявляючи, у що це виллється.

Наступного ранку Олівія бігала як молода кізочка, увечері лежала пластом…

До мене дійшло, що треба міняти стратегію.

Я не придумала нічого кращого, ніж написати лист з вибаченнями від імені Трево. На мою думку, вийшло достовірно – сухо і нещиро, як і має висловлюватися моральний виродок, загнаний у глухий кут. Проблема полягала в папері («Дика орхідея» користувалася тисненим і ароматизованим) та штемпелях.

Ну добре, штемпель готелю я могла сяк-так підробити, для Олівії згодилося б, вона не розбиралася в технічних деталях. Але папір… Як його дістати?

Відповідь здавалась очевидною: у готелі.

Саме собою завдання було простим: увійти до «Дикої орхідеї», взяти в адміністратора будь-який порожній бланк і піти, не привертаючи уваги.

Мене затримали ще біля вхідних дверей. Збиралися викинути з території, але я зуміла поєднати в одній фразі слова «Трево» та «подам до суду», тому маршрут змінився.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍