Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

У майстерні

− Хочеш, я покажу тобі нашу майстерню? – питає Артем, коли ми виходимо з їдальні у просторий коридор, що має форму шестигранника. 

− Так, це цікаве місце! – з ентузіазмом підхоплює Ольга. 

Артем жестом запрошує нас із Ольгою увійти першими в одні з шести дверей. 

Ці двері, як і всі інші в шестигранному коридорі, високі, до самої стелі (яке нераціональне використання деревини!), відрізняються лише чорним кольором. А ті, з яких ми вийшли, мають гірчичний відтінок. Ще я встигаю помітити білі, звичайні дерев’яні, вкриті лише безбарвним лаком, ще одні −  каштанові,  та найгарніші – зі сплетіннями чорно-білих візерунків. Ольга відчиняє потужні чорні двері і вмикає світло. 

Перед моїми очима простягається величезна зала, не менша за ту шафу, в якій я побувала до сніданку. От тільки замість костюмів тут скрізь стоять домовини. Довгі й зовсім короткі, широкі й вузькі, оббиті тканиною та вкриті різними відтінками лаків, вони виставлені вертикально вздовж стін. А в центрі кімнати стоять величезні робочі столи, станки, розкидані рулетки і лекала, дерев’яні заготівки. На підлозі чисто, жодних стружок чи якогось іншого сміття. Та запах свіжої деревини настільки сильний, що, здається, робота тут не припиняється ані на день. 

− Хіба не логічно робити їх під кожне конкретне замовлення? – питаю я.

− Тут, як і з костюмами, справа у часі, − говорить Артем. – Багато хто надає ритуальні послуги, але саме ми можемо забезпечити всім необхідним якнайшвидше. Не кажучи вже про те, що продукція у нас найвищої якості, − він самовдоволено посміхається. 

Така посмішка личить йому більше за будь-яку іншу. Мабуть, тому, що найкраще відображає сутність цього хлопця. Чи чоловіка? Важко називати чоловіком того, кому на вигляд щонайбільше двадцять. Скільки ж йому насправді? Уявлення не маю. 

− Та яка вже різниця після смерті, з чого в тебе домовина чи як одягнуте твоє тіло? – у мене вихоплюється нервовий смішок. 

− Я була одягнута у цю сукню, − каже Ем Ді, розтягуючи одну зі складок свого вбрання. – А домовина в мене була десь отака, − вона підходить до одного з невеличких ящичків, − тільки з червоного дерева. 

− Твої батьки, напевно, дуже тебе любили, − говорить Артем. На його обличчі – співчуття. 

От уже б не подумала, що йому воно властиве. 

− Мабуть, дужче, ніж один одного, − відповідає Ем Ді. 

Ольга напружено стежить за цією розмовою, з якої вона чує лише половину. 

− І, думаю, це неправильно, − в її голосі немає смутку. Це звичний дитячий мелодійний голос Ем Ді. 

− Неправильно любити дитину більше, ніж того, від кого вона народжена? – перепитує Артем.

− Так, − киває Мертва дівчинка, повернувшись спиною до домовини. Та справді ідеально пасує їй за розміром. – І звинувачувати того, від кого вона народжена, теж неправильно. Хіба не краще було б підтримати одне одного та з часом привести у цей світ ще одне дитя?

− Але в таких ситуаціях люди керуються емоціями, а зовсім не логічним мисленням, − Артем підходить ближче до Ем Ді й умощується біля неї навприсядки.

Мертва дівчинка ніколи не розповідала мені свою історію. Як не пояснювала й того, чому вона з’являється в моєму житті. Чому саме вона – саме в моєму?  Цигани у Таборі мерців – це принаймні мої родичі. Не всі, звичайно. Хоча точно я не знаю. Наприклад, хто мені Айгор? Чому він був єдиним чоловіком у тому наметі? Стільки питань, непоставлених, навіть до кінця в думках не сформованих. І от зараз, здається, на кілька із них я отримаю відповіді від Ем Ді. Атмосфера цього місця навіяла на неї спогади, якими раніше вона ніколи не ділилася. Можливо, на це Артем і розраховував, коли вирішив привести нас сюди? 

− Ем Ді, як ти втратила своє тіло? – він бере маленькі дитячі ручки в свої.

Мертва дівчинка відводить очі. Вона не дуже хоче розповідати далі.

 − Розкажи нам, − приєднуюсь і я.  

− Це нецікава історія, − дівчинка відвертається від Артема. 

− Але будь-яка історія варта того, щоб її почули, − Артем легенько торкається рукою її примарного плеча.

− Не ця, − невагомі пальчики Ем Ді пробігають його пальцями. – Якби мені треба було виговоритись, я б уже давно це зробила. 

− Ти знаєш про мене все, − вирішую чинити тиск з іншого боку. – Всі мої думки, почуття, переживання. Ті, що є зараз, і всі, що були колись, навіть до нашої зустрічі. А я про тебе знаю лише те, що ти привид маленької дівчинки, який приходить до мене перед смертю когось із моїх близьких. 

− Так-так, переконала, − дівчинка повертається до мене й усміхається. Її усмішка, як завжди, безтурботна. – Тут особливо нема чого розказувати. Жила-була якось дівчинка. Ім’я вже стерлося з пам’яті. Жила вона у Франції, в дуже хорошій родині. Батько був шеф-кухарем у ресторані. А мама працювала в ательє. Вони обоє дуже любили свою доньку. І вона їх любила. Мама шила для неї найкращі сукні й робила таку зачіску, яку носила сама. Втім, вони й поза тим були дуже схожими. Батько рідко бував удома, але коли вже бував, готував неймовірно смачні страви. Попри свій кулінарний талант він був дуже струнким чоловіком. Мабуть, тому, що, на відміну від багатьох, вельми ретельно добирав те, що клав у свою тарілку. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍