Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Дівчинка робить паузу, її погляд тікає й ховається в глибокий закуток. Я не можу підганяти її розповідь. Але дуже хочеться.  

− Остання дата, яку я бачила на календарі, будучи живою… − продовжує Ем Ді через кілька довгих хвилин, − 20 вересня 1920-го року. 

Розповідь знову уривається. В руках дівчинки з’являється примарна порцелянова лялька. Вона вбрана у пишну сукню й елегантний капелюшок. Ем Ді простягає її мені. Я беру ляльку, чи то її образ. Вона невагома у моїх руках. Дивиться на мене великими чорними очима, такими схожими на очі Мертвої дівчинки. Попри все, що мені довелося побачити за останні десять років, ця лялька викликає в мене якесь дивне моторошне відчуття. Але щойно я ловлю себе на цьому, вона тане у мене в руках. 

− Моделлю для цієї ляльки була моя мама, − говорить Ем Ді. – Тому наші риси обличчя справді дещо схожі. Тільки волосся ляльці майстриня зробила довгим і хвилястим. Довговолосі ляльки краще продавалися. Мама подарувала її мені на мій сьомий день народження. 20 вересня 1920-го року. 

Моя мила маленька дівчинко, що ж з тобою сталося?

− Що зі мною сталося? Я просто зникла, − відповідає вона на моє мовчазне питання. − Був ранок. Я прокинулася й подивилася на календар, що висів навпроти ліжка, де помаранчевим було обведено цифри «20». Мій день народження. Далі пам’ятаю лише фрагменти – мама подарувала мені ляльку, а батько – коробку шоколадних цукерок від найкращого паризького майстра. Моїх улюблених. Шоколад у них дуже гіркий, тому мама страшенно дивувалася, що вони мені подобалися. 

Батьки пішли на роботу. Зі мною залишилася гувернантка. Я знала, що ввечері відбудеться велике святкування, наш дім буде повен гостей. Мені хотілося, щоб вечір настав якомога швидше.

Роздивлялася свої сукні й черевички, роздумуючи, що ж одягти. 

Книжки у бібліотеці, де гувернантка навчала мене, того дня були так хаотично розкидані, що це мене налякало. 

Моя нова лялька… Не знаю як, але вона випала з моїх рук і покотилася східцями. Її прекрасне обличчя, мамине обличчя, перетворилося на дрібні порцелянові друзки. 

І після цього я опинилася в циганському таборі. Довкола мене − незнайомі, дивно вбрані галасливі люди, коні, собаки, кури, замурзаний хлопчик жонглює яблуками… 

− Це був той самий табір? – знаю, що перебиваю її, але не можу втриматися від запитання.

Під «тим самим» маю на увазі табір Мареї, Ларжени та Айгора. Не сумніваюся, Ем Ді розуміє мене.

− Ні, не той, − відповідає вона.

Дивно. 

− Це був табір давніший. Не можу сказати тобі рік, бо там календарі мені не траплялися. Ніхто серед усього того строкатого люду не зважав на мене, і я крутилася на місці, намагаючись зрозуміти, що ж воно таке зі мною трапилося. Врешті до мене підійшла одна циганка. Вона була без жодних перебільшень чарівною. Червоно-чорна спідниця й сорочка з вишитими візерунками, багате намисто на шиї – коралі, монети, довгі золоті ланцюжки, широкі й зовсім тоненькі браслети на зап’ястях, теж, певно, з чистого золота. У вухах – сережки-кільця з кількома червоними намистинами. Її шкіра була набагато світлішою, ніж в усіх інших циган, що мене оточували. А ще від неї приємно пахло. Тож коли вона присіла біля мене й запитала, як мене звуть, я хотіла лише одного – дивитися й дивитися на цю неймовірну жінку. 

Уже тоді я не змогла згадати свого імені. І взагалі нічого про себе не могла згадати. Циганка, назвалася вона Кармеллою, лише усміхнулася на це й сказала, що то через раптову втрату тіла. Згодом усі спогади відновляться, якщо я трохи докладу зусиль.

Вона повела мене до однієї з кибиток. Там було стільки кольорового одягу, хусток, прикрас, що на якийсь час я просто розчинилася в тому всьому. Кармелла дозволила приміряти все, що мені сподобалося. Нам було весело. Так весело, що я навіть забула про своє свято. А коли згадала й спитала циганку, як мені повернутися, вона сказала, що проведе мене. 

Коли ми вийшли з табору, було вже темно. Я почала хвилюватися, чи не встигли зібратися гості. Я ж мала зустрічати їх і приймати подарунки. Кармелла прочинила переді мною двері, просто двері посеред степу з облущеною фарбою. 

Мені згадався власний прохід крізь такі. Просто переступаєш поріг – і ти вже на території мерців.

− Ми опинилися в моєму домі, − у випадку Ем Ді вони перейшли від мертвих до живих. – Як я й боялася, він уже був повен людей. Але не тих, кого я чекала. Там були працівники лікарні і жандарми. Більшість із них скупчилася біля підніжжя східців. На нас із Кармеллою ніхто не звернув уваги. Мені вдалося протиснутися крізь натовп і подивитися туди, куди були спрямовані всі погляди. Там, на першій сходинці, сиділа моя мама. Її макіяж був розмитим, волосся поприлипало до мокрих щік, вона не кричала й не говорила, тільки якось дивно розхитувалася вперед-назад, притискаючи до себе якусь велику ляльку. Я не одразу зрозуміла, що то було моє тіло.

Ох, Ем, як же рано ти його втратила! 

Дівчинка продовжує, уникаючи мого співчутливого погляду:

− Кармелла сказала, що я померла. Мені це було невтямки, бо, по-перше, я почувалася не менш живою, аніж зранку, по-друге, тоді я думала, що помирають лише старі люди. А мені ж тільки виповнилося сім років. 

Циганка повела мене в бібліотеку. Там моя гувернантка складала на полиці всі ті книжки, що досі були так хаотично розкидані. Коли впоралася із цим, підійшла до вікна, пригладила руками свою сукню так, що став помітним округлий живіт, і тихенько сказала до нього: