Читати книгу - "Мій ніжний звір, Rada Lia"

Розділ 16

— Нащо я взагалі з ним зустрічалася? — картала себе Орися. — Знову брехня, лише якісь відмазки. Даремно витратила свій час.

Відкривши двері до будинку, вона відчула запах випічки, яку вочевидь хтось готував на кухні. Дівчина відразу забула про всі свої тривоги та страхи. Вона повісила зимове пальто у шафу, зняла шарф, залишила сумочку на столику й поспішила на кухню. На її превеликий подив хазяйнувала там не тьотя Маша, а бабуся. Старенька якраз задерла голову й дивилася на дверцята шафки, де зберігався столовий посуд. Не повертаючи голови, до вхідних дверей, вона промовила:

— А ну доцю, дістань мені оті дві чашки в горошок. Я нам зараз зроблю міцного чаю.

І поки Орися діставала чашки, бабуся перевіряла готовність пирога в духовці.

— Лише трішки до твого приходу не встигла, — знов заскрипіла стара, — А ти чого така сумна?

Вона уважно поглянула на бліде обличчя онуки, тривожний погляд й похитала головою.

— Ой доцю, якби я була така молода та гарна як ти, я б взагалі ні про що не турбувалася.

Вона взяла чайника, який щойно закипів й, перевалюючись з ноги на ногу, пошкандибала до столу, щоб залити заварку кип'ятком. Орися тим часом дістала вже зарум'янений пиріг з духовки й виклала його на тарілку. Дівчина схилилася над ним, щоб понюхати. “Здається з яблуками”, — подумала вона й посміхнулася. Кухня заповнилася пряними ароматами, навіюючи спогади про дитинство.

Орися згадала, як багато років тому, коли її мама поїхала до Америки, вони з бабусею не мали змоги купувати солодощі в магазині. Бабусиної пенсії ні на що не вистачало. Й тоді Соломія Дмитрівна випікала кожні вихідні для онуки пиріг із яблуками й посипала його цукровою пудрою. Такі дні завжди асоціювалися у дівчинки зі святом та затишком. 

Коли старенька нарешті розлила ароматний фруктовий чай у чашки, а Орися відрізала два шматки пирога — для себе й для бабусі, вони всілися чаювати.

— Останнім часом ти сама не своя, — проговорила бабуся й зітхнула. — В тебе щось сталося?

Орися знизала плечима й відсьорбнула з чашки. 

— Ти знаєш, що багато років тому я пережила велике кохання та зробила неправильний вибір?

— Ти й неправильний вибір? — посміхнулася дівчина. — Я думала, що ти завжди робиш все правильно.

— Ох-ох–ох, я теж була молода й дурна, — бабуся посміхнулася і її обличчя потонуло у старечих зморшках. Вона відкусила шматочок пирога й продовжила свою розповідь:

— Я жила з батьками у селі. Мама працювала на фермі з ранку до ночі, а тато був водієм. Та ти, мабуть, це і так знаєш. Я вже неодноразово тобі про це розказувала, — старенька махнула рукою й прицмокнула. — Вони особливо не мали часу мною опікуватися, тож я росла як бур'ян в полі — сама по собі. До обіду була у школі, потім допомагала батькам по дому та на городі. Більшість вільного часу я проводила з друзями.

Соломія Дмитрівна задумалася й замовкла. Її зморшки на лобі розгладилися, а очі мрійливо щось вишукували у візерунках на стіні.

Орися зрозуміла, що бабуся зараз не в кімнаті. Вона десь там, із друзями. Бігає по полях і лісах наввипередки. Їсть ягоди з кущів малини, шпоришки. Й щасливо верещить, намагаючись перегнати когось з однолітків.

— За шкільною партою я зустріла своє перше кохання — Івана, сина місцевого столяра. Ми були нерозлучні з першого класу, — очі бабусі стали сумними. — Я була дівчинкою з характером. Билася з іншими дітьми, сперечалася з вчителями… — після цих слів Орися посміхнулася: “Як же це схоже на бабусю”. — Після однієї такої бійки мені розбили носа і я плакала в посадці, куди забрела по дорозі додому. Ваня знайшов мене. Допоміг витерти кров, пригостив м'ятною цукеркою. Тоді цукерки знаєш якою рідкістю були? О-о-й… — Соломія Дмитрівна зітхнула.

Орися зачаровано слухала, наминаючи вже другий кусень пирога й сьорбаючи чай.

— Коли нам було по шістнадцять, наші відносини змінилися. — задумливо продовжувала бабуся. — Ми вперше поцілувалися. Стали ходити за ручки. Він проводжав мене до школи й потім назад додому. Мені подобалося проводити з ним час. Ми могли просидіти весь вечір у саду біля мого будинку, просто розмовляти, дивитись на місяць та мріяти про майбутнє. Ми обоє хотіли поїхати з села до міста, вивчитися, працювати. Та сталося не так, як гадалося, — бабуся враз посерйознішала й встала з-за столу. — Погано себе почуваю. Піду полежу.

— І що? Не розкажеш мені, чим усе закінчилося? — Орися втупилася в бабусю очима.

— Можливо, наступного разу, — бабуся махнула рукою й швидко, наскільки їй дозволяли вік та здоров'я, попрямувала до сходів. 

Орися ж помила посуд, прибрала зі столу й задумалася: “Ні, бабусю в мене зовсім не так само, щоб там у тебе не сталося. Ви одне одного кохали, а в нас фіктивний шлюб”.

Ближче до вечора, коли надворі вже почало сіріти, душу Орисі роздирали сумніви. Ярослава ще й досі не було, у тьоті Маші сьогодні вихідний, а бабуся відпочивала у себе в кімнаті. Орися почувалася самотньою й нікому не потрібною. Вона піднялася сходами нагору, роздивляючись килим, що був постелений на східцях, дерев'яні вирізьблені поруччя й високу стелю. Потім спустилася, пройшлася по вітальні, заглянула до кухні й знову піднялася на другий поверх. 

Дівчина тихенько відчинила двері до кімнати Соломії Дмитрівни.

— Не спиш? — прошепотіла вона.

— Ні, — бабуся лежала на ліжку й задумливо дивилася у вікно. Здається, її нічого більше не цікавило крім брудних сірих хмар, які повністю затягнули небо.

— Може, завершиш свою історію? — Орися зачинила за собою двері, підійшла й лягла на ліжку поруч з бабусею. 

Дівчина обняла Соломію Дмитрівну й поцілувала у щоку. Та ж доторкнулася до плеча онуки своєю старечою, у зморшках, рукою й сумно посміхнулася:

— Він мені зрадив. Я його не пробачила. Й ми роз'їхалися по різних містах. Він поїхав зі своєю новою нареченою. Та потім я дізналася, що зради не було і це Марія все підлаштувала, щоб я так подумала. А моя гордість завадила мені з’ясувати правду, — бабуся повернула обличчя до Орисі. — Якби я тоді не була такою гордою й поговорила з Іваном, коли він про це просив, я б все життя прожила разом з коханою людиною, як я хотіла. Натомість я вирушила до міста вагітна, де народила дитину, твою матір. І все життя прокукувала сама на цьому світі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍