Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Про збереження української автентики вже сперечалися?

Ян витріщився, дивуючись, що дівчинка її віку взагалі знає такі слова.

— Ні.

— А про сучасну масову літературу і «перекладний непотріб»? 

— Теж ні.

— Чекай, зараз буде.

Ян стенув плечима, поклав собі салату. І мало не вдавився ним, коли Володимир перестрибнув з якоїсь теми актуальних новин на професійне:

— Ви бачили черговий скандал з цією дизайнеркою, яка зі старовинних вишиванок робить посміховисько? Такі речі мають зберігатися в музеях!..

Соля хихикнула і глянула на Яна поглядом «я ж казала». Тим часом її батько розійшовся — виголошував довгу і патосну промову про те, що речі, яким понад сотню років, — це культурне надбання, яким не можна нехтувати.

— У часи, коли нас нищать, треба берегти кожну ниточку, кожен клаптик вишивки, кожну річ, яка розповідає про наше минуле…

— А, може, варто ставитися до таких речей простіше? — посперечалася з ним Наталія. — Думаєш, майбутнім поколінням буде цікаво ходити по музеях і витріщитися на вишиванки? Справжня пам’ять не в музеях, а у творах літератури й мистецтва, які люди споживають щодня. Музика, книги, фотографії — ось, що важливо!

Почалася активна дискусія, і Ян вже втратив нитку розмови, та все чекав, що скаже Стефанія. Йому важливо було почути її думку, щоб зрозуміти, хто тут мав рацію. Для нього її слово — істина, наскільки б смішно це не звучало. Щось таке вона зробила з ним, що її слова, її думка стали важливішими за слова й думки решти світу. Хіба вона для нього не фатальна жінка?.. Ось чому він так назвав мелодію, яку написав минулого тижня.

— Я гадаю, Наталя багато в чому має рацію, — нарешті озвалася Стефанія. — Але у всьому потрібен баланс. Література і мистецтво — не сталі речі, вони залежать від трендів. Невідомо, чи щось з того, що створюється останнім часом, залишиться вічним. Тому потрібно дбати як про матеріальну спадщину в музеях, так і про нематеріальну в головах.

— Ось! — вигукнув Володимир. — Проблема якраз в тому, що наш культурний, зокрема книжковий, ринок заполонив перекладний непотріб, а не та культурна спадщина, яка має домінувати, щоб вчити нас на помилках історії!

Ян опустив голову і пирхнув у кулак. Весело зиркнув на Солю, друге «пророцтво» якої збувалося.

— Набирайся терпіння, — прошепотіла вона.

Він набрався. Їв і намагався з серйозним виглядом кивати, що б хто не говорив. Вставляв слово, коли мова заходила про музику, але говорив тільки загальні й очевидні речі, щоб не влізти, бува, в суперечку з кимось.

— Я бачу, що ти мене розумієш, — сказав йому Володимир, коли вони вже підвелися з-за столу. — Як молодий музикант, ти маєш працювати над якісним наповненням культурного простору.

Ян здогадався, що така повага викликана його останнім зауваженням про важливість написання актуальної для сьогодення музики. Він кивнув, ніяково всміхнувся й подумав, як потім розчарується Володимир, коли виявиться, що в Яна Нуара всі пісні про кохання.

Вони знову повернулися до вітальні, але господар дому не збирався продовжувати дискусію з іншими гостями, натомість збив з пантелику неочікуваним запитанням:

— Як тобі працюється з моєю дружиною? Без конфліктів? Бо Стефа — владна жінка, коли вона береться за якусь роботу, має бути так, як вона сказала.

Слова були як шпилька. Моя дружина.

Його дружина, Володимира. Він так добре її знав, що не мав сумніву в тому, яким чином проходить співпраця. Так добре знав, що говорив про неї в тому ж дусі, що й вона сама.

— Ми розподілили ролі, тож конфліктів не виникає. Я просто музикант, створюю музику й нічого не тямлю в організаційних питаннях. Тут залишається покладатися на Стефанію.

— От і добре. Це добре. — Володимир похитав головою, вкотре за вечір по-дружньому плеснув Яна по спині. І тільки на секунду його усмішка здалася вимушеною, нещирою.

— Яне, ти вже йдеш? — перервала їхню розмову Стефанія, підійшовши зі спини. — Ти казав, що після вечері маєш ще якісь справи, тому надовго не затримаєшся.

Звісно ж, нічого він не казав.

— Так. Так, мені вже час.

— Ходімо, я проведу тебе.

Ян попрощався з Володимиром і гостями, вислухав побажання щодо творчості, а тоді попрямував за Стефанією до виходу. Вона зачинила двері з вітальні у передпокій. Мовчки спостерігала, як він одягається і взувається. Навіть не піднімаючи очей, Ян відчував мереживо сумнівів, яке огортало її душу і видавало себе у погляді. Зараз вона скаже йому щось важливе. Боявся і хотів почути.

— Завтра, — прошепотіла. — Ти хотів мені щось подарувати, зустрінемось завтра. Я тобі зателефоную.

Він підняв голову. Зробив до неї два кроки й сколихнув подихом її волосся, майже торкнувся губами її скроні. Дивився на її шкіру зблизька, катуючи себе бажанням торкнутися, стримуючись тільки тому, що обіцяв.

Вона трішки-трішки відхилилась. Зазирнула йому у вічі й дивилася так, наче читала в його погляді старовинні руни. Чи ієрогліфи. Чи піктограми. 

— Ніяк не можу зрозуміти, які в тебе очі — сірі чи зелені?

— Закохані. Закохані в мене очі.

Усмішка. Коротка усмішка на її губах — і він відчув, що все-таки не даремно прийшов.

— До завтра, — сказав, задкуючи до дверей.