Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

10. ДО кінця любові

Вони кохалися прямо під стіною. Навіть привітатися не встигли, але губи вже знайшли губи.

Стефанія розм’якала у гарячих руках, як вершкове масло. Танула і піддавалась, дозволивши собі ці хвилини запаморочливих віражів, після яких серце стиснуть докори сумління. Хоча... Ні, жодних докорів. Жодних. Вона тільки дозволяє собі трохи слабкості, трохи пристрасті, якої ніколи не знала, трохи відпочинку від логіки, розсудливості, правильності. Вона не збирається покидати цю логіку-розсудливість-правильність, просто забігла, як гостя, у роман, що не матиме продовження.

Ян втискав її у стіну, не боячись наставити синців. Ні, він навіть хотів побачити вздовж її хребта червоно-сині сліди, щоб потім цілувати їх, дмухати на них, лікувати, загоювати. Він би всю її обціловував і заліковував, якби лишилася надовше, якби не крадькома у його темній халупі, а на видноті, перед усім світом, дозволила йому поцілунок і теплий погляд. Гупаючи її спиною по твердій стіні, затикаючи стогони поцілунками, він млів від насолоди і навіснів від того, що ця насолода така коротка, така уривчаста. І така гріховна.

Він завмер. Мокрі пасма обліпили чоло. Притулився до неї, чолом до чола, від чого і її шкіра ставала вогкою й солоною. Стефанія спіймала себе на тому, що їй не огидно. Завжди, завжди, відколи вперше лягла у ліжко з чоловіком, ненавиділа чоловічий піт, ненавиділа, коли мокре розпашіле тіло торкалося її тіла, залишало на ній сліди виділень з потових залоз. Але Ян, і навіть його потові залози, не могли викликати в ній відторгнення й огиди, от просто не могли. Навіть до нього спітнілого вона тулилася б.

— Як добре. — Він поцілував її у вилицю — куди вже потрапив губами.

Стефанія відіпхнула його м’яко, поправила сукню і глянула на свої колготки, що валялися на підлозі, наче шкірка від з’їденої ковбаси — самотні й непотрібні. Вирішила не надягати їх, раптом ще знадобляться її голі коліна.

— То ти винаймаєш цю квартиру? — спитала абищо.

— Можна й так сказати. — Ян поправив свій одяг і пішов за нею коридором. — Вона належить далеким родичам, які давно живуть за кордоном. Я плачу за комунальні і символічну суму за оренду. Ремонтую, коли щось зламається.

З того, яким облупленим був бойлер і якими рипучими — меблі, Стефанія зробила висновок, що родичі залишили цю квартиру років двадцять тому. Вона в задумі відкрила першу-ліпшу шафку на кухні, постукала пальцями по столу й неквапливим кроком пішла у спальню. Ліжко теж виявилося рипучим. Сіла на його край, далі водила поглядом по стінах і меблях.

— Вони бояться зараз їхати в Україну, щоб продати квартиру, тому поки що можу тут жити.

— Чому ти не живеш з батьком?

— Ми не ладнаємо.

— Тобі треба з ним помиритися. — Стефанія похитала головою.

— Навіщо?

— Щоб було на одну проблему в житті менше. Яне… Сім’я — це важливо. Вона прикриває тебе з флангів і тилу, коли йдеш вперед.

— Мій батько — не той, хто прикриватиме. На його думку, я завжди йду не туди.

— Коли дійдеш, він змінить свою думку.

— От тоді й помирюся.

Ян узяв свої цигарки, опустився на підлогу біля колін Стефанії і сперся спиною на ліжко.

— Не заперечуєш, якщо закурю?

— Кури.

Він клацнув запальничкою. З насолодою затягнувся, відкинувши потилицю на ліжко. Крізь хмару диму розглядав Стефанію і раптом сказав:

— Мені байдуже.

— Що байдуже?

— Що я — твій коханець. Володимир гарно до мене ставиться, і я мав би відчувати докори сумління. Але нічого не відчуваю. До нього — нічого.

— Принаймні ти чесний з собою.

Вона замислилась. Прикипіла поглядом до фото на поличці, з якого до неї усміхалася жінка з очима незрозуміло-якого-кольору і десятирічний хлопчик, її копія.

Ян прослідкував за її поглядом, різко підвівся і підійшов до полички. Розвернув фото до стіни, наче йому було соромно, щоб на нього зараз дивилася мама. А тоді повернувся, сів, притулившись скронею до коліна Стефанії.

— Мені подобаються твої коліна. — Потерся, як кошеня. Зробив нову затяжку. — Вся ти подобаєшся. Ніколи нічого подібного не відчував. Я хочу про тебе співати. Хочу тобі молитися. Хочу бути в тобі.

Усміх на її губах був сумним, тихим. Занурила долоню в його волосся, розтріпала. Заговорила тихо, але твердо:

— Я набридну тобі. Дуже швидко. Навколо тебе будуть фанатки — юні, свіжі, наповнені життям. Ти впиватимешся їхніми п'янкими губами, гарячими тілами, поглядами, які палають.

— І все одно приходитиму до тебе. Падатиму до твоїх ніг. — Ян повернув голову, провів носом по вигину її коліна й залишив там поцілунок.

— Бо у тебе манія. Ти чоловік. Слабка істота, яка не може протистояти бажанням.

— А ти — сильна?

— Звісно. Я обираю тебе зі своєї сили. Не тому, що не можу не. А тому, що знаю: зумію зупинитися вчасно.

— Вчасно? Це коли?

— Вчасністю заведено називати зміну курсу за крок до прірви.

— То ми ще не біля прірви?

Стефанія задивилася на дим, що розсіювався кімнатою.

— Гадаю, що до прірви ще є трохи відстані… То де мій подарунок?

— Подарунок? — Ян здивувався щиро, як йому здалося, але занадто награно, як на її погляд. — Ось він, я. Хіба в коридорі було погано?

Вона похитала головою і всміхнулася не без іронії, даючи йому зрозуміти, що вистава не вдалася.

— Ти чудовий музикант, але акторські навички треба підтягнути.

Він затягнувся востаннє і затушив цигарку в попільничці, яку взяв з підвіконня.

— Гаразд, добре, розкусила. — Потер чоло, ніяково всміхнувся до її колін. — Мій подарунок — нематеріальний. Навряд чи я здивував би тебе, якби щось купив. Тому я підготував дещо інше. Влаштовуйся зручно і зажди хвилинку.

Ян підвівся і вийшов з кімнати. Стефанія посунулась на ліжку, сіла зручніше. Прислухалась до брязкання посуду, що доносилося з кухні, і знову блукала поглядом по кімнаті.

Як не дивно, ця квартира личила Яну. Масивна, дещо незугарна шафа й високе узголів’я ліжка мали колір деревини ясена, лише трохи світліший, ніж Янове волосся. Поличка з самотнім фото здавалася сиротою на білій стіні, не прикрашеній більше нічим — ні тобі картини, ні декору. Можна було б навіть сплутати цю кімнату з келією чи спальнею якого-небудь семінариста, якби не стареньке піаніно, дві гітари й акордеон, згромаджені під вільною стіною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍