Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

 

— Шаленіла? — перепитав Сапфір.

 

— Вона ніколи мене не била, але її слова... Вони ранили сильніше за будь-який удар. Вона могла сказати, що я бездарність, що шкодує про моє народження. Говорила, що я весь у свого батька, якого, мабуть, ненавиділа.

 

Очі Габріеля затуманилися смутком, але він продовжував:

 

— Та я все одно любив її. Пам'ятав, якою вона була раніше. І після того випадку з пожежею... усе стало ще гірше. Вона ніби розлюбила мене остаточно.

 

Сапфір сидів мовчки, дивлячись на Габріеля. У його погляді було щось більше, ніж співчуття, — захоплення сміливістю, із якою цей чоловік ділився своїм болем.

 

Нарешті, Габріель зумів проговорити ті болючі спогади. Раніше це здавалося неможливим: він уникав будь-яких згадок про матір, ховаючись від своїх емоцій, як дитина від грози. Але останні події ніби вчили його приймати реальність і боротися за власний спокій. Уперше за довгий час він подумав, що не шкодує про експеримент. Так, усе це зробило його живішим, ніж будь-коли раніше. Пригоди загартували його, відкриваючи шлях до вирішення проблем, що оселилися в його голові табором важких думок. Це відверте зізнання стало важливим кроком у звільненні його душі.

 

Розмова перейшла на мирські теми: фільми, серіали, книги. Габріель із теплом спостерігав, як Сапфір, справжній голос його душі, оживляє спогади, ніби той знав їх навіть краще, ніж сам чоловік. Хлопчик описував почуття й хвилювання з такою точністю, що Габріель дивувався. Здавалося, Сапфір читав його, як відкриту книгу. І він, можливо, знав усе його життя без слів, а питання про матір чи минуле були потрібні не хлопчику, а самому Габріелю. Він мусив говорити, мусив виговорити біль, аби стати сильнішим.

 

У затишній хатині, наповненій теплом і ароматом вечері, вони продовжували розмову, сміялися й ділилися враженнями. Їхній сміх, здавалося, витісняв тінь, що спостерігала здалеку. Але вона чекала. Вона не відступала, і в її темному задумі вже народжувалася ідея, як завдати удару по найболючішій струні Габріеля.

 

Темрява опустилася над селом, і чоловік із хлопчиком, утомлені, почали готуватися до сну. Вони обережно затягнули фіранки клаптями тканини, що знайшли на кухні, і міцно зачинили двері. Сапфір, як завжди, зручно вмостився на широкому ліжку, а Габріель примостився на старому, скрипучому дивані.

 

Та сон не давався легко. Габріель уже майже поринув у дрімоту, коли біля вуха почув тихий шурхіт. Від несподіванки він підскочив, готовий відбиватися від уявного нападника. Але з полегшенням побачив перед собою маленького Сапфіра, що стояв із великою подушкою в руках.

 

— Чого ти тут стоїш? — прохрипів він сонним голосом.

 

— Мені... якось страшно, — пробурмотів хлопчик, опустивши очі. — Це поселення стоїть на пагорбі, і нас видно з лісу. А раптом...

 

Габріель не став дослуховувати. Просто посунувся, звільняючи місце на дивані, й поплескав рукою поруч.

 

— Лягай. Не бійся. Разом ми всіх тут здолаємо.

 

Сапфір вагався лише мить. Потім швидко заліз на диван, зручно вклавшись поряд із чоловіком. Габріель обережно накинув на нього ще один плед, немов захищаючи хлопчика не лише від холоду, а й від усіх страхів світу.

 

— Дякую, — прошепотів Сапфір, і їхні очі зустрілися в напівтемряві.

 

— Спи спокійно, малий, — тихо відповів Габріель, притулившись до нього плечем.

 

Вони разом заснули, притулившись один до одного, немов дві частинки одного цілого, вирушаючи у світ мрій, де поки що не існувало ні болю, ні тіні.

 

***

 

Ранкове сонце пробивалося крізь фіранки, забарвлюючи кімнату теплими золотистими променями. У хатині панувала тиша, яку порушував лише слабкий тріск дров у печі. Габріель прокинувся першим. Відчувши, що Сапфір ще спить, він обережно вибрався з дивана, щоб не розбудити хлопчика, і рушив до кухні.

 

Там, серед уцілілих запасів, Габріель відшукав кілька овочів і трохи борошна. Поки сонце продовжувало заливати кімнату своїм теплом, він почав чаклувати над сніданком. Ніжно місив тісто, нарізав овочі й розігрівав піч. Аромат запечених круасанів із соковитою начинкою швидко заповнив хатину.

 

Сапфір, розплющивши очі, потягнувся й одразу ж усміхнувся.

 

— Знову пахне, як у ресторані! — хлопчик підскочив на ноги й поспішив до кухні. — Ти серйозно, Габріелю, відкрий заклад, коли все це закінчиться.

 

Чоловік тільки посміхнувся, розкладаючи гарячі круасани на тарілці.

 

— Сідайте, пане критик, сніданок готовий, — пожартував він, ставлячи перед Сапфіром тарілку.

 

Хлопчик, не соромлячись, ухопив круасан і відкусив шматок.

 

— Ммм... Справжній шедевр! Як ти це робиш?

 

— Магія та трішки вправності, — відповів Габріель, підморгуючи.

 

Сніданок проходив у затишку й спокої. Сонячні промені огортали кімнату, роблячи її майже казковою. Сапфір сміявся й сипав жартами, а Габріель, здавалося, почувався щасливим.

 

— З таким сніданком я готовий хоч гори звернути! — сказав чоловік, відкинувшись на спинку стільця.

 

І саме в цей момент у двері хтось постукав.

 

Габріель та Сапфір завмерли, обмінявшись швидкими поглядами. Вони повільно підвелися, прислухаючись. За дверима панувала тиша.

 

— Хто це може бути? — пошепки запитав Сапфір.

 

Габріель знизав плечима. Він жестом показав хлопчику залишатися позаду й тихо підійшов до дверей. Вони стояли там, прислухаючись, коли раптом стукіт повторився, цього разу сильніше, майже грізно.

 

Сапфір схопився за руку Габріеля, і той відчув, як хлопчик напружився. Вони обоє застигли, немов скульптури, але знову настала тиша.

 

І тут, утретє, двері затремтіли від стуку. Але цього разу його супроводжував суворий жіночий голос: