Читати книгу - "Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен"

– Приємно, – він кивнув та простягнув руку, і навіть якщо в його голосі та вигляді не було нічого, що говорило б про небезпеку, я нахмурилася.

– Навзаєм.

Лише дивлячись на себе зі сторони, я нарешті змогла побачити цей вираз на власному обличчі. Погляд ледь зіщулений, хтось назвав би хитрим, але це скоріше підозрілість. Чи застереження. Знову оборонна позиція старшої сестри, в якій так і чулося «зробиш їй погано – зарию на задньому подвір’ї». 

Ніл, звісно, це помітив, як і казав мені колись. Цей погляд завжди зустрічав його. Він знову кивнув, нарешті відпустивши руку та поглянувши на Емму. Цікаво. Погляд людини, яка все ж відчуває якусь ніжність до іншої, але щось не так. Післясмак напруги від знаходження тут? Все ж перша зустріч із сім’єю дівчини.

– Vulpicula.

– Не чуєш мене, а все одно звертаєшся, – зітхнула я скоріше сама до себе, почувши знайомі скрипучі нотки.

– Чую. Хрипиш словечка, але чую.

– Дух, – я підвела очі до стелі, наче це дійсно могло б допомогти побачити темне створіння, – чого ти хочеш?

Відповіді не було. Він що, знущається? 

Я зітхнула, готова сказати йому кілька «приємних» слів, аж тут все зникло. Навколо не було нічого, тільки пітьма, пустота, але водночас в ній відчувалися кордони.

– Не витрачай сили на слова, – цього разу голос був не так близько, не над самим вухом чи в моїй голові, а немов його власник стояв навпроти мене. – Вислухай все, а потім дай відповідь.

– Яку ще відповідь?

Голос цикнув, натякаючи замовкнути. Хоче поговорити? Ну що ж, не те щоб я могла відігнати його в цьому стані, поки він ззовні.

Поки на язиці крутилося питання, що Духові від мене потрібно і чому він не добив мене як його друзі, якщо вже стоїть над моїм безпомічним тілом, він своєю чергою простягнув задумливо:

– Vulpicula ось-ось помре.

«Я не помру» – думка обпалила зсередини, коли ледь стрималася від цієї відповіді вголос.

– Ти, певно, думаєш, що шанси є, – продовжував він, – що якщо чуєш голоси навколо, отже ось-ось прокинешся. Мені доводилося думати так само. Але, на жаль… це лише останні спроби схопитися за реальність. Їх руки тримають тебе недостатньо міцно, vulpicula. Ти висковзаєш. І тільки тримаючись за мене, ти ще дихаєш і говориш.

«Протягне тиждень» – лунав спогад у моїй голові.

– Хочеш померти? – питання пронизане цікавістю.

– Ні, – від того, як я стисла кулаки, а нігті врізалися в шкіру, по тілу пройшов біль.

Дух мовчав, поки в спогадах пролітали мої останні миті в реальності. Згадка про біль у ті секунди після падіння підказала, що в мене зламані кістки, ребра, ноги, руки, десь пошкодилася навіть голова.

– Ти померла, Айра Ішиґамі?

Якби я побачила когось у такому стані, приписала б його до мерців. Смерть наблизилася надто близько, щоб я могла врятуватися.

– Я померла, – процідила крізь зуби.

Голос знову мовчав. Я не бачила його власника, але могла поклястися, що він дивився. На мене, на мою смерть, яка точно вже тягнула руки до мого тіла там, в реальності. 

Розуміння того, що мені не вибратися, душило, різало, терзало. Як і розуміння, що десь там залишилися ті, ким я дорожила більше, ніж власним життям. Я зі свистом вдихнула, поволі розтискаючи долоні.

– Померла… Але задовго до цього.

– Гм?

– Айра Ішиґамі померла вперше після втрати сім’ї, – я поглянула вбік, де чула голос. – Вдруге – коли втратила другу сім’ю. Друзів, наставника… другого батька. Слабка, довірлива, незріла Айра Ішиґамі тоді померла, – я знову набрала повітря та видихнула, а після притисла долоню до грудей. Туди, де була підвіска з каблучкою, просто над серцем. – Але Айра Ішиґамі-Мартіс не померла.

– Айра Ішиґамі-Мартіс, – повторив Дух, немов куштуючи ці слова. – Що ж, радий, що взявся допомогти такій відчайдушній особі, яка все ще хапається за життя.

– Чому ти мені допомагаєш? Яке тобі діло до мене, Дух?

– Ох, діло є. Як і певні причини.

Здалеку поволі почало з’являтися світло, яке так манило до себе. Але я змусила себе стояти. Ніякого походу до світла, Айро.

Разом з тим поруч почав формуватися знайомий дим. Темніший, втім нижчий за тих двох, які на мене напали. Дух дивився на мене білими, але й ще з якимсь кольором очима. Його рота не було видно, лише очі, в яких читалися одночасно м’якість та небезпека. Нагадування, що навіть якщо хоче допомогти, він не один з нас.

– Я поділився з тобою своєю силою. Зараз твоє тіло відновлюється, але коли прокинешся, помітиш деякі… зміни. Якщо ти витримаєш цю силу, я дам ще.

– Навіщо тобі давати мені свої сили? – я зіщулилася. – Я не одна з вас.

– В тобі є потенціал. А це саме те, що я шукаю. Ти б досягла цієї сили, якби прожила самостійно всі потрібні роки. Але часу немає. То що, хочеш взяти цю силу?

Тепер замислилася вже я. Перспектива стати сильнішою була п’янкою та бажаною, але довіряти Духу? Після того, як двоє з них мене розтрощили?