Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Це піаніно моєї мами, — пояснив Ян, коли повернувся й прослідкував за її поглядом. — Його ще колись дідусь мамі купив, воно набагато старше за мене, марки «Україна».

— Тобто десь мого віку? — Стефанія всміхнулась. — Ти зараз мав би пожартувати, що любиш раритетні речі.

Він серйозно мотнув головою.

— Це найцінніше, що в мене є, — сказав, дивлячись на неї.

Стефанія перевела погляд на тацю в його руках, і Ян відмер, поставив її на ліжко перед нею. На таці стояв келих, щойно наповнений ігристим вином, і тарілка з фруктами й сиром.

— А чому келих один?

— Мої руки будуть зайняті.

Ян розвернувся і попрямував до піаніно. Вона вперше бачила, щоб він діставав ноти й тексти, сідаючи за клавіші.

— Дещо я вивчив, дещо не знаю напам’ять, тому підглядатиму, — пояснив, сідаючи на дерев’яний стілець без спинки. — Пригощайся. Я сподіваюся, що вгадав твої смаки. У тебе в автомобілі грала така музика в той день, коли ти підвозила Солю до школи, а тоді повезла мене у студію.

Стефанія взяла келих, але не встигла надпити, губи завмерли за лічені сантиметри до ігристого вина, щойно почула перші ноти. Він не просто вгадав, він поцілив у саме яблучко. Вона обожнювала американську музику середини минулого століття, тільки таку й слухала в автомобілі чи навушниках.

— Bang bang, my baby shot me down, — співав він відомий хіт Ненсі Сінатри.

«Бах-бах, кохана вбила мене», — саме так це звучало з його вуст. Заміняв займенники, де в оригіналі було «він», Ян співав «вона». Стефанії здавалося, що він співає не для неї, а ще й про неї.

— Дякую, я люблю цю пісню, — зауважила, аплодуючи, після фінальної ноти. — Але ти почав з такого сумного… 

— Тоді зараз буде веселіше. — Він прочистив горло і урочисто виголосив: — Dance me to the end of love. Танцюй зі мною до кінця любові.

Звісно ж, вона знала цю пісню Леонарда Коена. Янове виконання дарувало знайомим ритмам нове життя, бо кожну фразу вона сприймала як прохання до себе, як пропозицію, як мрію, якої їм ніколи не здійснити. То була ода вічному коханню, прохання танцювати разом, йти разом крізь життя. Цю пісню сприйняла б як освідчення, якби тільки була молодшою і наївнішою. На щастя, їй вистачало розуму й сил, щоб просто слухати, насолоджуватись і не впускати в душу фантазії. Принаймні переконувала себе у цьому.

Потім були «You don't own me» Леслі Гор, «Killing me softly» Лорі Ліберман, кілька хітів Ніни Сімон і щось з Френка Сінатри. Стефанія пила вино. Вперше за довгий час розслабилась, забувши про весь світ. Були тільки музика, його голос, вона і він. Тут, у цій кімнаті в цю конкретну мить, не працювали ні закони фізики, ні закони моралі. Їй не потрібно було думати про роботу, побут, влаштоване життя і те, як влаштувати ту частину свого життя, яка ще не влаштована. Не треба було думати ні про що. Залишилося тільки відчувати, тільки існувати у цій миті.

Стефанія слухала і… закохувалася. У Яна, в його голос, у цю мить. В її голові навіть встигла зародитися нездійсненна мрія: от якби весь світ забув про них. Якби всі забули про неї і Яна, щоб вони могли залишитися тут удвох, назавжди! Він співав би, вона писала б, слухала б його. А ще вони кохалися б. Багато. Повільно-повільно. До кінця часів. До кінця любові.

Як шкода, що це неможливо. Як шкода, що за годину чи дві доведеться повертатися у світ, виходити на вулицю, знову ставати Стефанією Прус, яка вже зайняла свою нішу у світі, — дружиною, мамою, поеткою, редакторкою, кандидаткою філологічних наук, розумною, стриманою і поважною жінкою, яку всі знають. Тільки тут і зараз вона може дозволити собі трохи божевілля, а вийшовши за ці стіни, доведеться знову стати тою собою, яку так довго ростила, до якої так довго йшла. Тою собою, яка їй так… остогидла.

«Killing me softly with this song, killing me softly. With his song, telling my whole life with his words».

«Він ніжно вбиває мене своєю піснею, вбиває мене ніжно. Своєю піснею, розповідаючи все моє життя в її словах».

Вона допила останні краплі вина на цих рядках. Дослухала пісню і відповіла на неї оплесками. Тихо попросила:

— Я хочу кохатися з тобою. Сьогодні. Багато-багато. Так, наче ми самі на цілому світі.

Ян завмер, а тоді повільно закрив клавіші піаніно кришкою.