Читати книгу - "Там, де ти мене не знайдеш., Mira"

4Глава 4: Відновлення

Проходили дні, і після випадкової зустрічі з Лізою, Данило почав відчувати, що щось змінюється в ньому. З кожним її поглядом, з кожним словом, що вона говорила, у його серці виникало більше питань, ніж відповідей. Ліза залишалася для нього незнайомкою, але одночасно вона була кимось важливим, такою, яку він ніби знав давно. Він почав усе більше відчувати цю невидиму зв'язок, яку не можна було пояснити словами. Вона була поруч, але водночас так далека. Його пам'ять не дозволяла йому згадати її, але почуття були такими реальними, що неможливо було їх ігнорувати.

Ліза не часто заходила до нього, але їхні короткі розмови під час випадкових зустрічей ставали все більш природними, і вони почали знову знаходити спільні теми для бесід. Данило помітив, що Ліза не намагається нав'язувати йому свої почуття або розповідати про минуле. Вона залишалася спокійною, навіть коли її погляд іноді ставав трошки сумним, а усмішка — трохи примушеною.

Один вечір, коли Данило йшов додому, він побачив Лізу на лавці біля його будинку. Вона сиділа, дивлячись на місяць, і щось у її позі, у тій тиші навколо, змусило його підійти.

— Ти чекаєш когось? — запитав він, нахиляючись, щоб побачити її обличчя. Ліза підняла голову і засміялась.

— Мабуть, на тебе, — відповіла вона, знову повертаючи погляд до місяця. — Я просто люблю цей момент тиші. Він дає відчути, що все на своїх місцях.

Данило сів поруч, відчуваючи себе трохи незручно. Вони мовчали кілька хвилин, кожен поглиблений  у свої думках. Він помітив, як Ліза іноді кидала на нього короткі погляди, а потім знову відводила погляд.

— Ти не дивуєшся? — несподівано запитала Ліза, не дивлячись на нього.

Данило зрозумів, про що вона говорить. Вона мала на увазі те, як часто вони випадково зустрічалися, і як це відчувалося, наче щось більше, ніж просто випадковість. Як він намагався тримати дистанцію, але при цьому був невідривно прив'язаний до неї.

— Я не знаю, — зізнався він, — але все це... ніби я мав би це знати.

Ліза, здавалося, зрозуміла. Вона відвернулася і посміхнулася, хоч і злегка сумно.

— Ти ніколи не забудеш, правда? — запитала вона, нарешті зустрівши його погляд. — Ти ніколи не згадаєш мене, так?

Данило відчував, як його серце стискається. Він дивився на неї і відчував, що все те, про що вона говорила, було правдою. Він ніколи не згадає тих моментів, які вони мали разом. Він не пам'ятав їхнього кохання, не пам'ятав того, що він був для неї всім. Але те, що залишалося, було таким реальним, що він відчував це на кожному кроці.

— Я хочу згадати, Ліза, — сказав він тихо. — Я хочу все це зрозуміти. Я відчуваю, що це було важливим. Ти для мене важлива.

В її очах загорілися сльози, але вона швидко їх приховала за усмішкою.

— Ти не винен у тому, що не пам'ятаєш, — промовила вона м'яко. — Просто не думай, що все може повернутися так, як було. Ми змінилися, і ти теж змінився.

Данило не знав, як відповісти, бо кожне слово Лізи відчувалося як удар у серце. Вона мала рацію. Він був іншою людиною, і, можливо, навіть якщо б його пам'ять повернулася, між ними більше не було б того зв'язку, що колись існував.

Але одне було зрозумілим: він не міг просто відпустити її. І, хоча він і не міг повернути все назад, він не хотів бути без неї, навіть якщо це значило, що вони повинні почати все знову.

— Я не хочу відпустити, — сказав він, і в його голосі звучала рішучість. — Я готовий почати заново, Ліза. Ти дозволиш мені?

Вона подивилася на нього, і в її очах була суміш сумніву та надії.

— Я не знаю, — відповіла вона тихо. — Але я готова спробувати. Тільки якщо ти не будеш залишати мене на півшляху.

Її слова, хоч і звучали обережно, дали йому надію. Вони стояли перед початком нового шляху, але цей шлях був ще наповнений туманом. Данило не знав, що чекає їх попереду, але він був готовий спробувати. Спільно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍