Читати книгу - "Закохані в скарби предків, Rada Lia"

Ася кивнула, ніби погоджуючись з ним.

Коли дівчина вже сиділа, прив'язана до стільця, й приречено дивилася попереду себе, двері відчинилися й у кімнату зайшов той самий вчорашній брюнет. Однак зараз він вже не здавався їй таким ввічливим та вихованим, як за минулої зустрічі. Його обличчя ніби скам'яніло. Наступної миті, коли він поглянув на Асю, чоловік насупився, звів брови на переніссі й зітхнув. Тоді взяв собі стілець і сів навпроти дівчини:

— Хто тебе підіслав? — спитав він хрипким голосом і трохи подався вперед. Дерев'яний стілець під ним заскрипів.

У Асі вирвався короткий смішок. Не тому, що й справді було весело, а якраз навпаки. Та й з іншого боку, це справді було трохи комічно: “Це що знову 90-ті? Конфлікти між бандитськими угруповуваннями й вибивання грошей з боржників?” Ася мовчала й розглядала чоловіка. На вигляд років сорока п'яти, широкоплечий, коротке темне волосся, розумні карі очі, годинник на руці видно, що дорогий, як і костюм на ньому.

— Якщо я скажу, що ніхто, ви ж все одно не повірите? — нарешті промовила вона, пильно дивлячись йому в очі.

— Де кулон? — поставив він наступне запитання, проігнорувавши її слова.

— У задній кишені, — вона поглядом показала на свої джинси. — Ой, ну ви ж не будете самі його звідти діставати? — перелякано зойкнула дівчина. 

Чоловік не поворухнувся. До неї підійшов охоронець і не зважаючи на протести й виверти, засунув руку до її задньої кишені. Через мить кулон повернувся до свого власника.

— Що ти збиралася з ним робити? — чоловік свердлив її поглядом, застібаючи ланцюжок на шиї.

— Та просто збути за невеличку платню, — знизала плечима Ася.

Брюнет недовірливо хмикнув.. 

— Краще тобі не брехати мені. 

Ася здивовано витріщилася:

— Та в чому справа? Це ж усього лише кулон. Що в ньому такого цінного?

Чоловік уважно поглянув на неї:

— Для тебе, можливо, "усього лише", а для мене це... — він зам'явся, — пам'ять про мою бабусю.

— А по вас і не скажеш, що ви такий сентиментальний, — сказала вона й одразу пожаліла про свої слова. Чоловік знову нахмурився, встав зі стільця й мовчки попрямував до дверей.

— Скупніть її кілька разів, щоб вона говіркішою стала. Розмову перенесемо на завтра, — звернувся він до одного з громил і вийшов на вулицю.

— Що? Що це значить? — вигукнула Ася, а наступної секунди їй в обличчя виплеснули відро води.

 

Ася відчула, що поруч з нею хтось є. Надворі стояла глуха ніч, а вона, як і кілька годин тому, сиділа прив'язана до стільця посеред вітальні будинку у лісі. 

— Хто тут? — прошепотіла вона. Дівчина почала труситися — чи то від холоду, адже її футболка досі була мокрою після денних купань, чи то вже від переляку. 

— Щоб я ще хоч раз в житті щось вкрала, — прошепотіла вона сама до себе, — щоб оце в таку халепу вплутатися. 

Наступної миті їй закрили рота рукою. Ася запанікувала й почала дригати ногами, намагаючись перекинути стілець і привернути увагу охоронців, які мали бути десь поруч.

— Сиди тихо, — почула вона знайомий голос. Це був її колега по збуту крадених речей, Вадим, а за сумісництвом ще й хороший друг. — У нас мало часу. Один з тих кретинів зараз пішов у туалет, а інший спить під сходами. 

Ася кивнула, показуючи, що все зрозуміла. Вадим швидко перерізав мотузки й допоміг їй встати. Від багатогодинного сидіння на стільці в неї оніміли ноги. Чоловік обійняв її за талію, допомагаючи йти. Так вони разом, зупиняючись від кожного шурхоту та пригинаючись, вийшли на вулицю. 

— Моя машина за воротами, — прошепотів він. — Двох собак я приспав. А от охоронці можуть нам завадити. 

Дівчина насупилася.

— Не хвилюйся, — заспокоїв її чоловік. — Завтра вранці звірюки прокинуться, живі й здорові. 

— А як звідси вийти? — Ася озирнулася, намагаючись щось розгледіти у темноті.

Він показав рукою в бік паркану й прошепотів:

— Йди за мною і старайся не шуміти.

За кілька хвилин вони вибігли у задню частину двору. Вадим дістав складану драбину з-за дерева й приставив до паркану. Він мовчки рукою показав їй наверх.

Асю не треба було просити двічі. Вона швидко полізла, радіючи, що скоро вибереться звідси. Однак її радість тривала не довго. Саме до того моменту, як вона зрозуміла, що їй доведеться стрибати з двометрового паркану. Та коли дівчина згадала вчорашній теплий прийом тутешніх хазяїв, то хоробрості додалося. Дівчина глибоко видихнула й стрибнула вперед.

— Треба ще трохи пробігти, — винувато поглянув на Асю Вадим, який вже стояв поруч. — Ближче не міг авто поставити, бо його б помітили.

 

Поки вони їхали в машині, дівчина ошелешено дивилася у вікно й мовчала. Та коли через п'ятнадцять хвилин вони зупинилися біля озера й вийшли з машини, вона напала з питаннями на Вадима: 

— Як ти мене знайшов? І куди це ти мене привіз?

Вадим обперся спиною об авто. Він задумливо провів рукою по волоссю й втупився поглядом в Асю. Чорна футболка облягала його м'язисте тіло. Чоловік з дитинства займався боксом. Дівчина мимоволі задивилася на його сильні руки. 

— Ти хоч знаєш, у що влізла? Тебе там взагалі могли убити.

— За той нещасний кулон? І ти не відповів на мої питання.

— Їхнього головного, у кого ти вкрала золотий кулон, звати Гліб — він сплюнув на землю. — Я трошки дізнався про нього. З 2013 року, у віці тридцяти трьох років, він несподівано відкрив ресторан “Цезар”. Де він взяв гроші на це — невідомо. До цього Гліб Володимирович працював звичайним економістом, а на їхню зарплату не розгуляєшся. Він всім говорить, що буцімто, коли померла його бабця, то залишила у спадок кілька старовинних ікон. Він їх продав і відкрив за ці гроші бізнес. Але я в це не вірю, — Вадим пхикнув й схрестив руки на грудях. — Потім він загадковим чином менш ніж через рік після “Цезаря”, відкриває ще один ресторан, готель “Схід” і два продуктових магазини.