Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

Ми планували, що осядемо у Львові на довгий час. Брат одразу мобілізувався — з його військовим досвідом він отримав призначення начальником розвідувальної роти, яку одразу почав формувати. Я ж вирішив змінити свій журналістський профіль під потреби воєнного часу й став військовим кореспондентом кількох українських та закордонних ЗМІ.

Але війна наближалася до нас значно швидше, ніж можна було собі уявити. Уже через місяць бої відбувалися в передмістях Львова. Брат, замість навчати свою роту, мав виконувати бойові завдання, а я з ранку до вечора намагався робити репортажі, знімати блоги, писати статті, щоб докричатися до німого світу. Варшавські колеги уже тоді наполягали, щоб я виїжджав до них, та я був переконаний, що адекватно передавати суть війни можна було лише з місця подій. Та й брат чути не хотів про виїзд до Польщі. «Ти все життя збираєшся втікати?!» — дорікав він мені. Ці його слова виявилися пророчими. А потім із братом сталося те, що сталося, і я не мав більше моральних сил залишатися в Україні. Моя третя втеча відбулася під акомпанемент штурму Львова — за кілька годин до того, як Коаліція перекрила польсько-український кордон.

Варшава готувалася. Отримавши знову, через п’ятдесят із лишнім років, кордон із Росією на сході, поляки розуміли, що буде далі. Історична пам’ять у них ще не встигла вивітритися остаточно. В умовах довготривалої внутрішньої кризи в США (яка, по правді кажучи, ось-ось має перерости в громадянську війну) та непевності Західної Європи («ми не уявляємо вступу НАТО в глобальну війну») мало хто вірив, що система колективної безпеки насправді спрацює. Пересвідчитися в цьому світ зміг уже через рік після окупації України, коли війська Коаліції почали «операцію зі встановлення порядку в балтійському регіоні». Протягом місяця, поки тривала окупація Естонії, Латвії та Литви, західна допомога цим країнам обмежилася «гуманітарними вантажами» — бинти, реанімобілі, вакцини від Covid-37...

Польща готувалася — у східній частині країни будувалися військові укріплення, економіка була максимально переформатована під продукування військової техніки, а американська зброя десяти- і більше -річної давності була в стані максимальної бойової готовності. Ще до початку вторгнення нашу редакцію перевели у Щецин. Вочевидь, у керівництві вирішили, що в умовах гарячої стадії ми у Варшаві будемо лише заважати.

Польща трималася більше року. Це була жорстка, відчайдушна оборона кожного міста, кожного села. Але це була боротьба одного Лева проти одразу «Трьох Тигрів». Польща трималася як могла, трималася до останнього. До вчора. До моєї четвертої втечі.

Мої думки перервав сигнал телефону — Хаміт надіслав повідомлення: «Алексе, чекаю на тебе!» За ранковою прогулянкою й думками про війну та мої чотири втечі я й не помітив, що уже давно настала обідня пора. Я перевірив на мапі, в який бік мені йти до Хамітового дому, взяв валізу та повільно почалапав туди, де збирався прожити найближчі тижні два — поки не знайду собі власне житло в Берліні

***

У часи мого навчання у Вроцлаві Хаміт місяць жив зі мною в одній кімнаті в гуртожитку. Він приїхав на семестр по програмі обміну. Цей веселий німець у третьому поколінні із чудовою англійською запам’ятався мені тоді тим, що протягом тих півроку, що ми жили разом, він нечасто з’являвся на заняттях, але дуже швидко став орієнтуватися у Вроцлаві краще, ніж я, особливо, що стосується нічних клубів міста. Часто він повертався в кімнату пізно вночі й ніколи не вставав на заняття о восьмій ранку. Втім, у мене зав’язалися з ним приємні приятельські стосунки, кілька разів я ходив із ним на різні тематичні вечірки, а коли у Вроцлав на реабілітацію приїжджав брат, Хаміт провів йому гарну екскурсію містом, бо в мене були заняття. Уже після завершення навчання ми кілька разів зустрічалися, опиняючись у тих самих містах, і регулярно підтримували контакт в Інтернеті. Крім нього з моїх знайомих у Берліні жила однокурсниця Анна, родом з України, але з нею я ніколи особливо не спілкувався, та й просити переночувати в дівчини було б ніяково. Я вирішив, що зв’яжуся з нею, коли уже облаштуюся на новому місті.

Квартира, де знімав кімнату Хаміт, знаходилася в новому п’ятиповерховому будинку. Я натиснув кнопку домофону: «Алексе, це ти? Заходь!» — запросив мене електронний голос Хаміта з динаміку. Підіймаючись у ліфті, я продумував, як буду відповідати на численні питання про війну, окупацію, рідних та знайомих. Аби тільки не спитав про брата. Мені треба день-два морального відпочинку, щоб про це говорити.

— Чувак, вирішив таки переїхати до Берліну?! — кинувся з порогу мене обіймати Хаміт і, не давши мені відповісти, потяг у квартиру.

З порогу йшов довгий коридор, з обох боків якого були двері. Чимось це нагадувало готель. Дверей було п’ять — три кімнати, кухня й туалет з душовою. У коридорі стояв солодкувато-димний запах.

— Заходь, відчувай себе як вдома! Що, згадаємо молодість у Вроцлаві? Наша кімната остання з лівого боку. Тут живе Бастіан, але не знаю, коли ти його побачиш — він нечасто вилазить зі своєї берлоги. Тут наші дівчата — Емма й Емілі. Дівчата, — Хаміт почав стукати в білі двері, розмальовані фломастером у райдужні кольори та з великою наклейкою, на якій був зображений стилізований під рентген людський ембріон із собачою головою та підписом внизу «Praise abort»[2].

— Хаміте, я взагалі-то... — спробував зупинити я його, але двері відчинилися, і за ними стояли дві дівчини, неймовірно схожі одна на одну, тільки одна була трохи вищою за іншу. Вони були в однакових чорних шкіряних топах та міні-спідницях. На одній із них під міні були сітчасті колготки. Голова тієї, що вище, була наполовину вибритою наголо. На іншій половині голови була зачіска в стилі каре. У дівчини нижче зростом над правою бровою було вибито татуювання з драконом. На плечах, шиях та животах обох також було безліч кольорових татуювань. Вони обіймалися, активно переминаючи руками по тілу одна одної, та обидві дивилися на нас наче з викликом.