Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

4. Боротьба і злам

Після тієї сцени в провулку Всеволод вирішив, що досить. Він не дозволить якійсь дівчині — слабкій, звичайній — зруйнувати його світ. Він замкнувся у своєму маєтку, наказавши своїм людям триматися подалі від нього. Але її запах не зникав. Він чіплявся до його одягу, до його шкіри, до його снів. Щоночі вона приходила до нього — у лісі, під місяцем, її тіло гнучке й тепле, а голос шепотів його ім’я. Він прокидався в холодному поту, з гарчанням у горлі, його руки стискали простирадла так, що вони рвалися. "Це не я, — повторював він собі. — Це звір. Я сильніший за нього".

Але звір був частиною нього, і він знав це. Зв’язок із Діаною не був просто інстинктом — це була магія, стара як світ, що текла в жилах кожного альфи. Він ненавидів її за це. Ненавидів її простоту, її непомітність, її слабкість. Але найбільше він ненавидів себе за те, що не міг вирвати її з голови. Одного вечора він узяв ніж і провів собі по долоні, сподіваючись, що біль заглушить її присутність. Кров капала на підлогу, але вогонь у грудях не зникав. Він кинув ніж у стіну й розсміявся — сухо, гірко. "Ти хочеш перемогти мене, природо? Ще подивимося".

Діана тим часом намагалася повернутися до свого життя. Вона ходила на роботу, пила каву, відповідала на дзвінки, але все це було ніби в тумані. Той чоловік — високий, з золотими очима — не йшов із її думок. Її тіло пам’ятало його дотики в провулку, його грубий голос, його вогонь. Вона соромилася своїх фантазій, що ставали дедалі сміливішими. Уночі їй снилося, як він притискає її до себе, як його руки ковзають по її шкірі, як його губи торкаються її шиї. Вона прокидалася з тихим стогоном, її пальці тремтіли, коли вона намагалася заспокоїтися. "Це божевілля", — шепотіла вона, але знала, що хоче знову побачити його.

Він не витримав. Через тиждень після зустрічі у провулку Всеволод повернувся до її світу. Цього разу він зайшов до кав’ярні відкрито, сів за столик навпроти неї і замовив віскі, хоча був полудень. Діана підняла очі від ноутбука й завмерла. Він виглядав як хижак — темний костюм облягав його широкі плечі, золоті очі горіли, а на губах грав легкий вишкір. Вона відчула, як її серце пропустило удар.

"Чого тобі треба?" — спитала вона, намагаючись здаватися спокійною, хоч голос тремтів. Він нахилився вперед, його погляд ковзнув по її обличчю, шиї, грудях. "Ти знаєш, хто я?" — його голос був низьким, як грім перед бурею. Вона похитала головою, але її тіло вже відгукувалося — жар розлився по венах, шкіра вкрилася мурашками. "Тоді слухай уважно, — сказав він. — Я Всеволод. І я не хочу тебе в своєму житті. Зрозумій це і тримайся подалі".

Вона кліпнула, спантеличена. "Це ж ти з’являєшся усюди, там де і я", — відповіла вона, і в її голосі промайнула злість. Він стиснув щелепи, відчуваючи, як її сміливість розпалює його ще більше. "Ти ніхто, — гаркнув він, встаючи. — І ніколи не будеш для мене кимось". Але коли він повернувся, щоб піти, його рука "випадково" зачепила її плече, і цей дотик обпік його, як вогонь. Він пішов, не озираючись, але знав, що збрехав.

***

Тієї ночі все змінилося. Діана поверталася додому пізно — дощ лив як із відра, заливаючи вулиці. Вона поспішала, тримаючи над головою сумку, коли двоє чоловіків перегородили їй дорогу. Їхні очі блищали жадобою, ножі в руках — загрозою. "Давай сюди сумку, красуне", — просичав один із них. Вона відступила, її серце закалатало від страху, але в ту мить щось у ній закричало — не до них, а до нього.

Всеволод відчув це за кілометри. Її страх ударив у нього, як удар блискавки, через зв’язок, який він так відчайдушно заперечував. Він був у своєму маєтку, коли його звір вирвався назовні — очі спалахнули золотом, кігті видовжилися. Він не думав, не планував — просто побіг, розриваючи асфальт надприродною швидкістю. Дощ лив, як з відра, але він бачив лише її.

Коли він дістався до провулку, один із чоловіків уже схопив Діану за руку, інший заніс ніж. Всеволод не зупинився. Одним рухом він відкинув першого нападника в стіну — той упав, не ворушачись. Другий кинувся на нього з ножем, але Всеволод перехопив його зап’ястя, зламавши кістку, ніби гілку. Чоловік закричав, але звук заглушив грім. Усе закінчилося за секунди.

Діана стояла, притиснувшись до стіни, її одяг промок до нитки, волосся прилипло до обличчя. Вона тремтіла, але не могла відвести очей від нього. Всеволод повернувся до неї, його груди здіймалися від важкого дихання, очі горіли золотом. Дощ стікав по його обличчю, по його шиї, і вона відчула, як її страх змінюється чимось іншим — гарячим, диким.

Він підійшов до неї, його рука стиснула її плече — цього разу не грубо, але твердо, наче захищаючи. "Ти в порядку?" — його голос був хрипким, майже ніжним, і це зламало щось у ньому самому. Вона кивнула, не відводячи очей. А потім, не думаючи, обійняла, торкнулася його грудей — пальці ковзнули по мокрій сорочці, відчуваючи вогонь його тіла. Він завмер, його подих став уривчастим.

Їхні обличчя опинилися так близько, що вона відчула його дихання на своїх губах. "Ти ніхто", — прошепотів він, але його рука ковзнула до її талії, притягуючи ближче. "Тоді чому ти тут?" — видихнула вона, і її слова стали іскрою. Його очі потемніли, звір проглядав крізь них, і на мить вона подумала, що він поцілує її. Але він різко відштовхнувся, відступивши назад у дощ. "Тому що я дурень", — кинув він і зник у темряві, залишивши її з божевільним серцебиттям і відчуттям, що вона щойно втратила щось важливе.

Тієї ночі він не спав. Її дотик горів на його шкірі, її голос лунав у вухах. Він знав, що не може більше тікати. Але здаватися? Ні. Він знайде інший шлях. І цей шлях почнеться завтра.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍