Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

Друге Зізнання — Крок Назустріч

Урочиста лінійка, яка мала б стати святом прощання зі школою, несподівано перетворилася на простір, де прозвучала правда. Сонце лагідно сліпило очі, десь у кронах дерев співали птахи, але ці звуки губилися в напруженому гулі людських голосів. На шкільному подвір’ї, поміж кульок і святкових стрічок, стояв він — Артем.

Його голос розрізав повітря не гучністю — щирістю — голос, сповнений болю, тривоги й давно накопиченої правди.

Стиснувши мікрофон так міцно, що той ледве не тріснув у долоні, Артем підніс його до вуст. Його груди важко здіймалися — ніби кожен вдих проривався з боєм, обпалюючи легені. Погляд ковзав по натовпу, ніби шукав когось одного.

Хлопець заговорив знову, не зважаючи на шепіт, рух, подив довкола. Тепер йому було байдуже — до поглядів, осуду, до того, хто слухає, а хто відвертається. Йому важлива була лише вона. І все ж він зробив паузу — коротку, як затриманий подих, — лише для того, щоб усі відчули: цей момент належить йому. Він подивився в натовп — і знову заговорив:

— Я знаю, як ти провела те літо. Знаю про Тотета. Знаю, як ти його полюбила. Бо саме я приніс його в сад — той самий, де ти завжди ховалася від усього світу.

— Я не забув чим для тебе став наступний навчальний рік… — тембр знизився, став тихішим, майже шепотом, та саме в цьому — сила. — Як усе почалося з осіннього дощу. Як шкільне подвір’я вкрилося калюжами, в яких, здавалося, відбилося відлуння того дня… Того крику. Того падіння. Того болю, що досі не має кінця. Я пам’ятаю. Усе.

Голос здригнувся, та Артем не зупинився:

— Тоді я вірив, що все позаду. Що вони зупинились. Що сталося диво… і ти знову зможеш дихати на повні груди. Але… в мене все ще стоїть перед очима той вираз на твоєму обличчі. Очі, в яких сльози стояли на краю — глибокі, як прірва. І як сильно ти стискала парасолю… ту, з рожевим кошеням… немов трималась за останню ниточку.

Юля здригнулася. Кожне слово било в нерв, мов розтинало давно приховане. Її тіло напружилось, як натягнута струна. Голос, тонкий і надломлений, прорвався крізь повітря:

— Будь ласка, замовкни! — вигукнула вона, намагаючись перекричати сирени, що, здавалося, волали від її імені.
— Досить мусолити минуле! Досить — більше там нічого немає! Лише порожнеча… Це вже кінець… всьому…

На мить усе завмерло. Лише вітер зривав стрічки з даху й грався її волоссям. Її тінь здригалася на бетоні, мов готова щезнути. А він… не відводив погляду. Не здригався. Дивився на неї — так, ніби бачив її уперше.

Її слова… Той тремтячий голос, спотворений сиреною… І — не менш важливо — ледь помітний рух. Крок назад. Нога, що вже висіла над прірвою, раптово торкнулася твердої поверхні. Немов рука, простягнута крізь дощ. Як шанс. Як згода — не на вибачення, не на прощення, а на перший справжній діалог. Навіть якщо він був криком. Навіть якщо цей діалог чули всі: такий гучний, напружений, публічний.

ля Артема це стало проривом. Мить, яку можна було втратити за мить. Його останній шанс докричатися до серця, яке він так намагався вберегти — тоді, і тепер. Незграбно, навпомацки, з болючими, часом безглуздими вчинками. З тіні. Зі сторони. Мовчки. Але шрами на його ще майже дитячих руках кричали гучніше за будь-які слова. Бо він робив це не як друг. Не як знайомий. А як той, хто кохав.

Першою, чистою, наївною, але до болю справжньою любов’ю.

Навіть якщо не пробачить. Не прийме. Забуде. Йому було достатньо одного: щоб вона залишилася. Щоб жила. Щоб, колись, знову посміхнулася.

І в ту мить, коли її нога знову торкнулася твердині, він відчув полегшення. Це було як ковток повітря після довгого занурення.

Артем заговорив знову — тепер м’якше, але з тією ж наполегливістю:

— Чому?.. Чому ти кажеш, що минуле, яке принесло тобі стільки несправедливого болю, не має сенсу, якщо сама стоїш у кроці від обриву? — його голос здригнувся, але не зламався. — Ще крок — і все. Ти вирвеш себе з цього світу. Зі свого світу.
І хто переможе? Вони?.. Це — не має сенсу.

Його голос, сповнений болю й гніву, пролунав над майданчиком, розтинаючи нав’язану тишу. Тепер кожне слово було звернене до них. До кожної пари очей у натовпі. До тих, хто відвертався, коли вона падала. До тих, хто мовчав, коли її ламали. І до тих, хто сміявся, коли її душа вже ледь дихала.

— Це не твоя вина, — його голос тремтів, але не від страху. — Це не ти довела все до цього…

Артем різко змахнув рукою, вказуючи на натовп — на строкатий натюрморт із кульок, стрічок, усміхнених облич, за якими ховалося лицемірство.

— Це вони. Ті, що сміялися. Ті, що мовчали. Ті, що знали — і робили вигляд, ніби нічого не відбувається. Вони створили це пекло. І досі прикидаються, що це були лише «жарти». Просто «гра».

Хлопець зробив крок уперед — неквапно, важко, як по склу. З кожним рухом наче доводилось перемагати власний біль.

— А ти… ти трималась. Стільки часу. Одна. Під тягарем їхнього бруду. Під поглядами, під глузуванням. Під їхніми смайликами в чатах — такими дрібними, а колючими, мов уламки скла. І що довше ти мовчала, — його голос набрав хрипкого обвинувачення, — то більше вони тішились. Розважались, насолоджувалися.

Він обернувся до неї. В його очах — каяття, біль і щось гірке, невиказане.

— І я мовчав. Я теж боявся… Бо був слабкий. Хоч сам уже добре знав, як воно — коли тебе зневажають за те, ким ти є. Коли болить щодня, щомиті.

Голос трохи зірвався, проте він продовжив, з новою, майже впертою силою:

— І тепер… тепер я щодня прокручую в голові одну фразу: я мав бути поруч. Тоді. У ту мить. Саме тоді.

Він знову звернувся до всіх:

— Бо коли здавалося, що гірше вже не може бути… вони вигадали ще одну «гру». Ще одну «забаву». Щоб контролювати. Принижувати. Стирати. Карати — тільки за те, що ти ще стояла. Що не впала. Не зламалась.

Артем зробив паузу — коротку, щоб встигнути вдихнути, не захлинувшись у власних словах. І тоді, глухо, чітко, відчутно промовив:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍