Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Розділ 2. Вогонь і вітер

Ми з братом зовсім різні: що за характером, що зовні. Прямо, як не рідні, схожі на вогонь і вітер. От начебто ці дві стихії близькі, бо походять із роду благородного: природних явищ, а разом не уживаються ніколи. Вони тільки заважають одне одному, а як зійдуться разом, то так налиходіють, що від них одна морока. От так і ми.

Тарас у нас вогонь, високий ростом та кремезніше за мене. Характером зухвалий, але простий, як двері. Ніколи не подумає спочатку, а завжди пре у лоба. Якщо хоч щось у нього не виходить, він зразу в хід пускає кулаки. Про наслідки не думає ні грама. Отримав опір, лається спочатку, мерщій зализує болючі рани, та знову збирається кидатися у бійку. Передбачати хоч що-небудь заздалегідь, не те, щоби на крок, хоча би на пів кроку - то є вже непосильне діло для Тараса. Робити натяки йому - це марна справа, обов’язково треба розжувати все, чого від хлопця прагнеш. А от сарказм для нього не існує взагалі, адже таке не в змозі зрозуміти. Зате у вулику в Тараса завжди шумно. Там рій ідей гуде невпинно, та думає як вскочити в халепу краще, бо жити без пригод занадто нудно. І хочеться розважитись хоч якось. Невичерпні джерела струму в брата, здавалося, ніколи не згасали, даючи змогу втілити в життя концепції із голови дурної. За ним постійно треба наглядати, бо цей ходячий атомний реактор і може бахнути в любу хвилину, залишивши навколо себе пекло.

Я, певно, вітер, бо більш зговірливий за брата. Порівняно з Тарасом, то небесний ангел: обачне та розсудливе створіння. Воно ж не дивно, бо зі скаженим братом мені доводилось хоч якось виживати. Життя навчило швидко, що то є марне тягатись силою із нашим первістком. Тож маю стати спритним, кмітливим та завбачливим. І міг, як треба, обдурити брата, передбачаючи не на один крок уперед, а то на два, чи три. Навіть матір інколи повчала: “Богданчику, з таким шаленим братом, як у тебе, тобі потрібно думати за двох”. А я пручався і не хотів за двох! Бо то несправедливо, заставляти слабшого відповісти не за його провину! Тож кожен має відгрібати за своє!

Ми куштували стусани майже щоденно. А все ті кляті бджоли у Тараса в голові! Вони нас спонукали влазити в халепу та креативно завдавати збитків. Брат перший шкодив, ая так, завжди був на підхваті. Отже, він отримував за капості паскудні, а батько лупцював мене за те, що я не зупинив отого первістка, як тільки той збирався начворити. Ага! Так, начебто він буде слухати Богдана. Він - старший брат і знає краще що до чого. Хоча б єдине слово впоперек скажи, тож він одразу з кулаками дертись лізе!

Зухвалий первісток насилав одні проблеми. Пам’ятаю, якось у дитинстві, коли ще був маленьким недолітком, порадив поміняти брата на собаку, бо закортіло завести собі питомця. А як батьки боялись, що кудлатий цуцик нам погризе стільці або надзюрить на килим у вітальні, навіть погоджувався на крихітну тваринку: щось на зразок малого хом’яка або морської свинки. І щоб ніхто не переймався думкою: де новий член родини буде жити? То вже знайшов на смітнику коробку для майбутнього обранця. Не гаяв час, а намагався без усталі батьків переконати, що обмін, то є вірне діло, а мати зможе уночі спокійно спати! Дорослі посміялися до сліз коли сказав, що в хаті, то навіть з хом’яком в нас буде значно меньше клопоту, аніж із цим збитошним братом!

– Не можем так зробити, синку, - всміхаючись сказала мати, - Якщо залишишся один, то згодом станеш дуже жалкувати.

– Хто? Я? За ним? От це новина! А може хтось боїться гризунів? Тому й не хоче поміняти сина!

Скоріш за все, мої батьки не сильно полюбляли звірів, тому й придумали казки, щоб я у них з наївності повірив. А от Тарас, прознав про наш таємний зговір у родині, розлючений ходив і так провчив мене, що аж посинів.

Раніше ми із братом чубились аж до несхочу, бо він жадав, щоб все робилось так, як тільки він захоче. А я не слухав і відчайдушно опирався. Тоді Тарас ричав, як звір, та ображався, ще й кулаками меншого “вмовляв”, аби той не пручався. Останнім часом первісток так, ніби трохи вгамувався, бо він лінивий став, а я ще й сил набрався. Отож у сварках не боюсь його ні трішки, та можу дати так, що піде з носа юшка. Тепер ми повнолітки, з чим радісно себе вітаю! Захочу без Тараса жити, то ніхто вже не втримає! Бо знаю, як покинеш рідний дім, не треба слухати ні брата, ні батьків!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍