Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Розділ 3. Мольфари-початківці

Сьогодні цілий день періщив дощ. Ми з Тарасом сиділи вдома і нудились. Кімната, в якій ми мешкали з дитинства, колись здавалась величезним залом, та згодом стала занадто тісною для двох здорових хлопців. Місця мало: два ліжка, розташованих одне навпроти одного, стіл, стільці та шафа, де крім одежі ми тримали всі наші дитячі скарби. Оце, мабуть, і все. Але якщо там мешкає два буревія, то це вже не приміщення, а чарівна скринька Пандори з дикими вітрами. Туди не те що заглянути, та її відкрити страшно!

Я сидів на своєму ліжку та підпирав спиною стіну, неначе намагався зробити вузьку кімнату трохи ширшою. В руках у мене був мій найдорожчий скарб - мій телефон. Не можу навіть уявити, що я робив би без смартфона. Там все моє життя: соцмережі, чати, листування, та зрештою, просто інтернет! Нехай мій телефон для когось може здатись застарим, зате у нього екран цілий, а не потрощений як у брата.

Тарас свої смартфони зовсім не шанує. Він ті нещасні гаджети то втопить, то потрощить або десь загубить. В майстерні, куди ми носимо ті бідні пристрої ремонтувати, нас вже добре знають. То певно тому, що зламані телефони брата дають майстрам стабільну виручку. От нещодавно, він приніс додому торбинку з тим, що називалося колись смартфоном. Так і висипав з того мішечка малою гіркою на стіл всі мікросхеми. Потім, наш родинний клоун, висолопив язика, та з лайками, тулив їх всіх докупи. Я тишком посміхався, спостерігаючи, як біситься невдаха у марних спробах зібрати в одне ціле той електронний пазл високих технологій. На запитання: “Як скоїлось таке?” Він простокувато відповів, мовляв, той клятий телефон сам вислизнув з кишені та й гепнувся об землю. На нього сильно лаялись батьки, а він стояв та кліпав балухами. Щасливчику купили новий телефон, та тільки тому, щоб знати де він там по ночам лазить. Ще й попередили, мовляв, то є востаннє, якщо потрощить, то так воно і буде. І що ви думали? Вже через місяць у нового смартфона тріс екран! Ось брат тепер і ходить так, як нібито позорище останнє.

Тарас підпирав стіну зі свого боку. Він, розваливши копита, сидів на своєму ліжку. Ті дві ходулі настільки довжелезні, що зайняли майже весь простір загального проходу між нашими місцями для спання. Цього брату виявилось замало, тож він ногою уперся в моє ліжко та рітмічно поштовшував його. Не знаю, чого він добивався: чи хотів приспати, чи довести мене до сказу, а може робив експеримент, перевіряв, як довго я буду терпіти ті знущання над собою. Вібрації від струсу ліжка неприємно лоскотали мої нерви, та я терпів і намагався їх не помічати, бо зараз від нудьги посваримося.

Із мобільника Тараса почали лунати гучні звуки. Я на коротку мить відвів очі від свого гаджета і глянув на брата. Той у захопленні вирячився в смартфон і витріщив баньки від задоволення. Певно, знову дивився якісь дурні відоси у ТікТоку. Це мене чомусь не вразило ні грама, адже його нескладно здивувати, так само, як і малу дитину. "І що він там побачить у потрощеному екрані?", - подумав я та й увіткнувся у свого телефона.

Я в соцмережах почав шукати те, що останнім часом почало вабити мене найбільше за все на світі - гарненькі кралі. Але чомусь їх виявилось мало. Більшість з них просто так-сяк, а трапляються і зовсім страшні. Чому б таким негарним не закритись вдома? Сиділи б там собі тихенько і не виходили на люди, так ні, теж пруться в інтернет! Нарешті попалася одна такої вроди, що серце почало вириватись із грудей. Я примружив очі та уявив, що то є моя люба. У моїх солодких мріях ми палко цілуємся, взявшись за руки, гуляємо у парку, ласуємо морозивом та посміхаємося, дивлячись одне одному в очі. Суцільну ніч два гарячих тіла обмінюються пестощами та пристрасно кохаються, злившись в одне ціле. Десь під ранок я повертаюсь від любої додому, а вона не в змозі відпускати палкого коханця, ніжно обіймає моє тіло і зізнається, що я найкращий в світі хлопець…

Аж тут, як сніг на голову, брат вдерся у солодкі мрії та нахабно розлучив таку чудову пару! “Богдане, чуєш?", - покликав він мене. Я розплющив очі і подивився на паршивця суворим полядом з докором.

– От ти скажи. Чи це у тебе дар такий, щоб руйнувати свято людям?

– Чого це!

– Бо того! - буркнув я, - Чого тобі від мене треба?

– А давай ми придбаємо дещо цікавеньке, - почав він і замовк.

Я так замріявся, що втратив пильність. За правилом, зі слів Тараса “а давай”, “я подумав”, “у мене є ідея” починалися всі наші проблеми. Але я ще відчував на шкірі дотики красуні з інтернету, та чув її приємний голос. Мої мізки так сильно затьмарила вродлива дівчина, що я цілком проґавив сигнали небезпеки від Тараса.

– Та не телись! Кажи, що то за річ? - ще сердився на нього за нахабне руйнування ночі пристрасного кохання, хоча б уявного, а все-таки кохання.

– Я тут подумав, а давай, ми купимо цікаву книжку.

Мені відняло мову. Тарас із роду книжок не читав! Я в сумніву, а чи він всі букви пам’ятає? Бо ще з дитинства, брат змушував мене читати, а опісля випитував, що там таке цікаве написали. В тій нудній школі, де учні гризли всім давно спротивівший граніт науки. Він розфарбовував у різні кольори той пласт доволі несмачний, та так майстерно та метикувато, що там зовсім не було видно з якої сторони ті розцяцьковані пласти кусати. Брат годен, хіба що домальовувати окуляри, бороду та вуса у підручниках дядькам поважним, та ножицями вирізати ілюстрації з вродливими дівчатами. А потім клеїти тих краль у шкільні зошити, та милуватися красою їхньою під час уроків.

– Тарас, ти збожеволів? Що це за дурість? Давай ми краще поїдемо в шпиталь. Хай там тебе обстежить людина у білому халаті. Воно попусте згодом. Головне - не переймайся, - поспівчував я брату.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍