Читати книгу - "Даремно я хотіла вмерти , Karlitia"

Поки інші члени родини у сім'ї Чезерів живі - вони винні Тевору. Він знає, що Далор мав доньку, тому його завдання - закінчити «темні» справи, які стосуються сім'ї Чезерів.

Декілька років він намагається вбити кожного з їхньої родини.

  На одному місці сидіти не можна...

Віріка вже повністю зневірилась, адже вона досі не помітила Аллію. Під загрозою - її майбутнє, а у Аллії - життя. Звісно, Віріка обрала своє майбутнє, яким впевнено керує її тато. Віріка вже хотіла податися в інше місце, в надії знайти Аллію, як тут, зненацька, на сцені з'являється дуже схожа на неї дівчина.

Віріка ніколи не бачила Аллію в житті, проте тато змусив вивчити її фото напам'ять, та й інших її рідних.

Аллію хтось навмисне штовхнув на сцену.

Єдине, вона була інша. Мов втратила свої фарби та фарби життя.

В очах туман, а в розумі ліс.

Аллія невпевнено співала поряд зі своїм ансамблем, як зрозуміла Віріка. Нерішуче танцювала. Мов взагалі не знає, що вона робить. Віріка навіть засумнівалася, що ця дівчина - Аллія, тому одній з тих людей, що стояли поруч, жінка вирішила задати питання про неї.

Поряд із собою  Віріка помітила дівчину, молодшу від неї. Вона була гарно одягнена: червоні брюки та біла сорочка. Віріка подумала, що доречно буде почати розмову ласкаво:

— Перепрошую, — почала вона, торкнувшись плеча чорноволосої жінки, — я так захопилася вашим вбранням! Воно вам однозначно пасує! — закінчила Віріка, посміхнувшись.

— Дякую! Мені дуже приємно! — у ту ж мить пролунала усміхнена відповідь співбесідниці, яка помітно оглядала Віріку, намагаючись зачепитися очима за щось, до чого можна також зробити комплімент, — А вам до обличчя чорна сукня, мов блиск зірок у нічному небі, — продовжила посміхатися темноволоса дівчина, вже дивлячись в очі.

— Справді? Довго вагалася, чи вдягати її сьогодні, чи залишити самотньою в шафі, — намагалась люб'язно відобразити здивування жінка, — мене звати Віріка.

— Нічого собі! Навіть ім'я вам дуже пасує! Я - Ліка, — досі посміхалася вона, — будемо знайомі.

Далі Віріка та Ліка мовчки спостерігали за виступом вокального ансамблю, але Віріка більш спостерігала за Аллією, яка давно помітила її погляд. Коли вона, виконуючи певні рухи відвернулась, Віріка, скориставшись нагодою, задала питання Ліці:

— А ви знаєте ту дівчину? — поглядом вказала в бІк Аллії.

— Цю? — перепитала Ліка співбесідницю, показавши на дівчину пальцем, що було зайвим, адже у ту ж секунду погляд Аллії опинився на Віріці. Проте, помітивши Ліку, яка вказувала на неї пальцем, дивилася на них двох, — Так, знаю, але особисто не знайома. Аллія Чезер. Хто ж її тут не знає? — відповіла на запитання Ліка, миттєво забравши руку.

— В сенсі?

— Розумієте... Вона інша....

— Як це «інша»? — перепитала Віріка, але відповіді не отримала, тому що музика перестала звучати, що вказувало на закінчення концерту. Дівчата-ансамблістки розбіглися, а Ліка повідомила, що їй час йти.

В будь-якому випадку Віріка вже не, що ця дівчина - Аллія Чезер. Тепер жінка може повідомити батькові, що вона на місці.

У роздумах Віріка навіть і не помітила, що загубила Аллію очима. Пам'ять хвилин вона дивилася у різні боки, але все марно.

Віріка, засмучена та охоплена страхом, набирає номер батька:

— Тату, я... — почала розмовляти в телефон жінка, ледь не плачучи.

— Вона на місці? — твердо запитав у неї Відор, не звертаючи увагу на голос доньки.

— Вона була... Я не знаю... Зараз її... — не встигла договорити жінка, як знову почувся голос батька:

— Що? Немає? — запитав він у неї, а потім посміявся - коротко, натягнуто. Але Віріка відчула: за цією посмішкою ховається щось інше. Батько злиться - це є очевидним. — Не впоралася ти зі своїм завданням, доню. Хоча, яка ти вже мені донька? Вдома не чекаю.

— Тату? — тремтячим голосом викрикнула дівчина, розуміючи, що батько знову маніпулює нею. Раптово погляд Віріки помітив Аллію. Серце Віріки зраділо. Вона й не уявляла, що колись зрадіє чиїйсь смерті, аби уникнути власної - моральної.

Аллія весело махала рукою комусь. Звісно, погляд Віріки автоматично перемістився в тей бік. Вона побачила дядька Аллії - єдину рідну людину дівчини, яка залишилась живою після смерті Далора.

— Вони тут, — сказала Віріка, вже заспокоївшись.

— Вони?

— Аллія та її дядько тут.

— Фрідас? — продовжував перепитувати Відор, не вірячи своїм вухам, — З розуму зійти! Дві смерті за один день! — радіючи, додав він божевільним голосом, здається, сам собі. А потім звернувся до доньки:

— Моя розумничка! Ми виїжджаємо!

Закінчивши розмову, Віріка тікала. Бозна-куди. Її очі, здавалося, не бачили нічого.

Тільки удари вітру відчувало її обличчя.

Тільки удари серця - її тіло.

Тільки вона себе не відчувала.