Читати книгу - "Даремно я хотіла вмерти , Karlitia"

— Помер. І ти помреш.  І вона помре. — відповів той, поглянувши на Аллію вгору, — А ви справді думали, що він потрапив в автокатастрофу? Смішно. Далор був хорошим водієм. Навіть надто. Років двадцять тому він був моїм особистим водієм, про що всі ви дружньо забули, не впізнавши мене після довгої відсутності, — знову сміявся Відор. Його сміх різав не тільки вуха, а й розум. Серце. Душу.

— А поліція? Докази? Автомобіль?

—Люди бувають схожими. Автомобілі тим більше, — сказав Відор, на якаючи на те, що він вбив одну людину, заради смерті іншої, — так що? Ви у мене досі боржники.

— Я все віддам!

— Любий мій, то такі кошти, не уявиш;

— Скільки?

— Сто сімдесят.

— Чого?

— Квартир. Знаєш скільки сто сімдесят домівок в коштах? — Відор сміється, а для Фрідаса ці слова були кінцем, — Та й взагалі в моєму записнику написана сьогоднішня дата твоєї смерті. І не тільки твоєї, — Відор подивився угору. Аллія майже сховалась, — не хочеться псувати сторінку, розумієш?

Після цих слів Фрідас також подивився вгору. Дівчинки вже не було видно.

Його очі наповнились слізьми.

***

Я минала драбину. Сходинку за сходинкою, сходинку за сходинкою.

Я не розумію, що відбувається.

Я піднімаюсь далі.

Остання сходинка.

Мені хтось подає руку. Я, не роздумуючи, хапаюсь.

Мене хтось тягне до себе. Я майже бачу його обличчя. Хлопець.

Я в його обіймах.

Не встигаючи думати, реагувати, я відчуваю його губи на своїх...

Невдовзі відчула вітер.

Я лечу вниз.

Бачу хитрі очі хлопця, але з кожною секундою віддаляюсь від них.

Чую постріл.   Хтось помер. Але не я.

Я розумію, що наступна черга є моєю.

А ще я розумію, як я сильно хочу жити...

Я прокидаюсь від власного крику, майже захлинаючись слізьми.

У ту ж хвилину згадую свій сон, який занадто пов'язаний з моїм минулим.

Я лежу в ліжку, одягнена в свою улюблену сукню. Колір крові. Чарівне темно-червоне мереживо на рукавах. Лежу в сукні, яка вже ніяк не годиться до виступів.

У ній я помираю. У моїх снах вона завжди зникає.

Одразу згадую хлопця, який зрадив мене, дізнавшись, що я невиліковно хвора.

У моєму житті він зрадив мене, а у моїх спогадах - вбив.

Мої сни завжди нагадують мені, що я інша. А такою, як всі була раніше... До хвороби.

Мій погляд натрапляє на фортепіано у моїй кімнаті, на якому стоїть зів'ялий букет троянд, а поряд з ним два фото. Обидва з чорною смужкою. Мій тато та мій дядько.

Тато потрапив в автокатастрофу, а дядько, пішовши на роботу, так і не повернувся. У моїх снах він завжди захищає мене.

А якщо мої сни пов'язані з їхньою смертю?

Я не встигаю подумати.

Я відчуваю, як знову непритомнію.

П'ять років тому

Аллії виповнилося дванадцять років.

Далор знає, як сильно його донька хоче вмерти. Відправитися слідом за мамою, яка померла, народжуючи Аллію.

Батько хотів бачити Аллію щасливою, тому влаштувався на роботу, де, за чутками, добре заробляють - аби забезпечити їй радісне життя.

— Тоді можна вважати, що ми з тобою колеги? — запитав Далор у Відора.

— Навіть більше! Колеги! — відповів той, та вкотре його голос здався Далорові знайомим.

Якби ж то Далор знав, яка це величезна помилка..

Які ця помилка матиме наслідки для нього.

Для доньки.

Для сім'ї.

Кінець.

Від автора:

Любі читачі!

Щиро дякую за те, що ви прочитали мій перший опублікований твір!

Найголовніше що вам треба пам'ятати - це те, що життя єдине.

Звичайно, любити життя - це не про вічну радість. Це про вміння бачити світло у щілинах темряви.

Ваше життя унікальне!

Приймайте його таким, яким воно є: примхливе, тихе, гучне, лагідне. У кожному житті є краса!

Пам'ятайте: життя таке, яким ви його уявляєте!

З повагою: Karlitia

Кінець