Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

він зникнув у складках почорнілої землі, а натомість виринуло Поріччя біля сірого озера. Коли позаду залишилися вогні останньої ферми, які просвічували між дерев, Фродо обернувся і помахав на прощання рукою.

— Цікаво, чи доведеться мені ще бодай раз побачити цю долину? — тихо промовив він.

Пройшовши години зо три, гобіти вирішили відпочити. Ніч була ясна, прохолодна та зоряна, проте зі схилів пагорба, від ручаїв і глибоких лук поволі піднімалися димчасті закрути туману. Тонкостанні берізки, погойдуючись над їхніми головами від легкого вітерцю, виплітали на тлі тьмяного неба чорне мереживо. Подорожні з’їли дуже скромну (як для гобітів) вечерю і знову рушили в путь. Незабаром вони натрапили на вузьку дорогу, що бігла, звиваючись, то вгору, то вниз і, сіріючи, зникала в темряві попереду: дорога до Лісового Дому, до Колодного та до Цапоградської Переправи. Вона відбігала вбік від головної дороги в долині Річки і вела, кружляючи околицями Зелених Пагорбів, до Лісового Кута — дикої місцини у Східній Чверті.

Незабаром подорожні ступили на добре протоптаний тракт між високих дерев, які шурхотіли сухим листям. Було темно. Спершу гобіти розмовляли чи тихо мугикали гуртом якусь мелодію, бо були вже далеко від цікавих вух. Потому крокували мовчки, й Піпін почав відставати. Нарешті, коли вони почали здійматися на крутий схил, він спинився і позіхнув.

— Я такий сонний, — сказав, — що зараз упаду просто на дорозі. Ви збираєтеся спати навстоячки? Уже майже північ.

— А я гадав, що тобі подобається прогулюватися затемна, — пожартував Фродо. — Та, зрештою, ми не дуже й поспішаємо. Мері чекатиме нас аж десь післязавтра, і це дає нам іще добрі два дні. Зупинимось у першому-ліпшому закутку.

— Вітер західний, — втрутився Сем. — Коли ми дістанемося до протилежного боку цього пагорба, то знайдемо там захищену від вітру та доволі зручну місцину, пане. Якщо я не помиляюся, попереду сухий хвойний ліс.

Сем доволі добре знав околиці Гобітова в межах тридцяти верст, але водночас це й була межа його географічних знань.

Здолавши підйом на верхівку пагорба, гобіти відразу натрапили на ділянку хвойного лісу. Вони зійшли з дороги й рушили в густу темряву між дерев, яка просякла запахом глиці, а на ходу підбирали відмерлі цурпалки та шишки, щоби розпалити вогонь. Незабаром біля підніжжя великої ялини вже весело потріскувало полум’я, а мандрівники сиділи колом при ньому, аж доки почали куняти. Потому вони — кожен в окремій улоговині між коренями могутнього дерева — згорнулися калачиками у плащах та коциках, і вже невдовзі всі міцно спали. Ніхто не стояв на чатах, бо навіть Фродо поки що не боявся небезпеки, адже вони й досі перебували в самому серці Ширу. Коли згас вогонь, надбігло лише кілька істот, аби подивитися на цих сплюхів. А лис, переходячи цим лісом у власних справах, спинився на кілька хвилин і принюхався.

«Гобіти! — подумав він. — Овва, що ж буде далі? Чував я, що в цьому краї діються дивні речі, та про те, щоби гобіт спав під відкритим небом, просто під деревом, — такого я ще не чув. Та й то аж три гобіти! Це віщує щось цілковито неймовірне». І лис був достоту правий, хоча сам він ніколи не дізнався про це.

Настав ранок, блідий і вологий. Фродо прокинувся першим, бо виявилося, що корінь дерева мало не проштрикнув йому дірку в спині, а шия заніміла. «Прогулянка для задоволення! І чого було не поїхати? — подумав він, як і завжди на початку будь-якого походу. — А всі свої чудові перини я продав Саквілям-Торбинам! От їм було би корисно поспати на цьому корінні». І Фродо потягнувся.

— Прокидайтеся, гобіти! — гукнув він. — Ранок чудовий.

— Що в ньому такого чудового? — пробелькотів Піпін, зиркаючи одним оком із-над краю коцика. — Семе! Подавай сніданок о пів на дев’яту! Вода для вмивання вже нагрілася?

Сем підскочив і, маючи трохи безтямний вигляд, сказав:

— Ні, пане, ще ні, пане!

Фродо здер коцики з Піпіна і викотив його з нагрітого місця, а тоді відійшов до краю лісу. Віддалік на сході з туманів, які густо сповивали світ, здіймалося червоне сонце. Пойняті золотом та червінню осінні дерева, здавалося, не мали коріння і пливли у тьмавому морі. Трохи нижче й ліворуч від нього дорога стрімко збігала в улоговину й зникала.

Коли Фродо повернувся, Сем і Піпін уже розпалили чимале вогнище.

— Вода! — ревнув Піпін. — Де вода?

— Я не ношу воду в кишенях, — відказав Фродо.

— Ми думали, ти пішов шукати воду, — сказав Піпін, заклопотаний розкладанням їжі та кубків. — Тепер іди й шукай.

— Ти теж можеш піти, — кинув йому Фродо, — й узяти всі наші фляги.

Біля підніжжя пагорба тік струмок. Вони наповнили фляги та невеликий похідний чайник при маленькому водоспаді, де вода зривалася на кілька п’ядей униз зі сірого каменя, що неочікувано стримів із-під землі. Вона була холодна, як лід, тож гобіти хлюпались і пирхали, доки мили обличчя та руки.

Коли вони завершили сніданок і знову спакували клунки, була вже десята година, і днина поволі ставала погожою та спекотною. Подорожні спустилися схилом, перетнули струмок там, де він пірнав попід дорогу, видряпались угору наступним схилом, а далі знову спустились і піднялися на ще один горбистий виступ, — на той час усі їхні плащі, коцики, вода, їжа й інші пожитки вже здавалися їм важким тягарем.

Денний перехід заповідався таким, що добряче зігріє та втомить. За кілька верст, однак, дорога перестала стрибати вгору-вниз: вона здійнялася на стрімкий крутосхил, по-чудернацькому викручуючись зиґзаґом, і нарешті готова була востаннє зірватися додолу. Попереду гобіти побачили низовини, поцятковані купками дерев, які зливалися віддалік, перетворюючись на коричневе марево лісів. Вони дивилися через Лісовий Кут на Ріку Брендівинну. Дорога звивалася перед ними, мов обрізок мотузки.

— Дорога завжди йде вперед, — промовив Піпін, — а я не можу без перепочинку. Саме час пообідати.

І він примостився на кручі біля дороги й поглянув удалину, в те марево на сході, за яким лежали Ріка та Шир, де він провів ціле своє життя. А Сем стояв поруч із широко розплющеними очима: він дивився на новий горизонт, що відкривався для нього за ніколи не баченими землями.

— Ельфи живуть он у тих лісах? — запитав Сем.

— Я такого ніколи не чув, — відказав Піпін.