Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

class="p1">Фродо мовчав. Він вдивлявся на схід услід за дорогою, ніби зроду не бачив її раніше. А тоді раптом заговорив, уголос, але начебто сам до себе:

Дорога все біжить, біжить,

І я покинув свій поріг.

Оцю Дорогу, що манить,

Якби я всю здолати зміг!..

Допоки я карбую крок,

Мені все далі й далі йти —

Туди, між пасток і стежок,

Аж до кінця. Якби змогти...

— Це, здається, один із віршиків старого Більбо, — озвався Піпін. — Чи твоє власне «подражаніє»? Звучить не вельми підбадьорливо.

— Не знаю, — відповів Фродо. — Це спало мені на гадку, бо, може, то я його склав, а може, й почув колись давно. Звісно, це дуже нагадує мені Більбо в останні роки — до того, як він пішов. Він частенько, бувало, говорив, що є тільки одна Дорога, яка схожа на велику Ріку: джерела її пробиваються біля кожного порога, а кожна стежина є її притокою. «Знаєш, це небезпечна річ, Фродо, — переступати через поріг, — любив казати він. — Ти стаєш на Дорогу, і, якщо не стежитимеш за своїми ногами, то хто його знає, куди тебе занесе. Ти хоч усвідомлюєш, що оця стежка в’ється через Морок-ліс і що, коли ти дозволиш їй, вона може довести тебе до Самотньої Гори чи навіть далі, до місць куди гірших?» Він полюбляв промовляти це, стоячи на стежині перед парадним входом до Торбиного Кута, особливо після повернення з довгої прогулянки.

— Ну, дорога не занесе мене нікуди, принаймні найближчої години, — сказав Піпін, розв’язуючи свою торбину. Інші взяли з нього приклад, притуливши клунки до схилу, а ноги простягши у бік дороги. Перепочивши, гобіти добре пообідали, а потому відпочивали знову.

Сонце вже котилося донизу, пообіднє його світло слалося на землю, коли мандрівники спустилися з узгір’я. Досі на дорозі їм не стрілося жодної душі. Цим шляхом користувалися мало, бо він був не надто придатним для візків, та й мешканці Лісового Кута мало з ким вели справи. Гобіти вже знову понад годину йшли підтюпцем, коли Сем на мить зупинився, ніби прислухаючись. Тепер вони були на рівнині, й дорога після багатьох закрутів рівно бігла вперед через трав’яні простори, посеред яких де-не-де стриміли високі дерева — провісники наближення лісів.

— Я чую, як позаду нас дорогою їде поні чи кінь, — сказав Сем.

Усі озирнулись, але поворот дороги перекрив їм овид.

— Напевно, це Ґандальф наздоганяє нас, — уголос припустив Фродо, та відразу сам відчув, що це не так, і його охопило раптове бажання сховатися від погляду вершника.

— Можливо, це не має великого значення, — вибачливо сказав він, — але я не хотів би, щоби хтось бачив мене на цій дорозі — таки будь-хто. Я втомився від того, що мої вчинки постійно помічають і обговорюють. А якщо це Ґандальф, — додав, ніби спохопившись, — то ми влаштуємо йому невеличкий сюрприз, аби відплатити за спізнення. Нумо кудись заховаємось!

Інші двоє гобітів відразу ж побігли ліворуч і пірнули у невелику западину неподалік від дороги. Там вони й залягли. А Фродо якусь секунду ще вагався: цікавість чи щось інше боролись у ньому з бажанням заховатися. Цокотіння підків залунало ближче. Гобіт саме вчасно шмигнув у зарості високої трави за деревом, що затіняло дорогу. Тоді підвів голову та обережно визирнув понад чималим коренем.

З-за повороту виїхав чорний кінь — не гобітський поні, а справжній кінь; на ньому сидів великий чоловік, котрий, здавалося, горбився в сідлі, а велетенські чорні плащ і каптур огортали його так, що знизу було видно лише його чоботи у високих стременах; тим часом обличчя чоловіка повністю ховала тінь.

Досягши дерева й порівнявшись із Фродо, кінь зупинився. Постать вершника нерухомо завмерла з похиленою головою, ніби він прислухався. З-під каптура долинав такий звук, мовби хтось принюхується, силкуючись упіймати ефемерний запах, а голова поверталася то в один, то в інший бік дороги.

На Фродо раптово найшов безпричинний страх, що його буде викрито, й він подумав про свого Персня. Гобіт ледве наважувався дихати, але, попри це, бажання витягти його з кишені було таке сильне, що рука сама поволі почала рух. Він передчував, що варто йому лише надягнути Перстень — і він буде у безпеці. Ґандальфова порада видавалась абсурдною. Адже Більбо надягав Перстень. «Я поки що в Ширі», — подумав Фродо, а тим часом його рука доторкнулася до ланцюжка, на якому висів Перстень. Тієї самої миті вершник випростався і смикнув за віжки. Кінь рушив уперед, спершу повільно, а потому переходячи на швидку рись.

Фродо зіщулився понад самим краєм дороги і стежив за вершником, аж доки той змалів удалині. Гобіт не був певен, але йому привиділося, що раптом, перш ніж зникнути з очей, кінь повернув убік і подався праворуч поміж дерев.

— Гм, я назвав би це дуже дивним випадком, таким, що викликає тривогу, — сказав Фродо сам до себе, прямуючи до своїх супутників.

Піпін і Сем усе ще лежали у траві й нічого не бачили, тож Фродо описав їм вершника та його підозрілу поведінку.

— Не можу сказати, чому, та я впевнений, що він шукав чи то пак винюхував мене, а ще я був упевнений у тому, що не хочу, щоби він мене викрив. Ніколи не почував і не бачив у Ширі нічого подібного.

— Навіщо ми здалися комусь із Великого Народу? — запитав Піпін. — І що той хтось робить у цій частині світу?

— Тут поблизу є якісь люди, — відказав Фродо. — Мешканці Південної Чверті мали клопоти з Великим Народом, по-моєму. Та мені ні разу не доводилося чути про когось на кшталт цього вершника. Цікаво, звідки він приїхав.

— Даруйте, — несподівано втрутився Сем, — я знаю, звідки цей вершник. Оцей, що тут, — із Гобітова, хіба що їх більше, ніж один. А ще я знаю, куди він їде.

— Ти про що? — різко видихнув Фродо, вражено дивлячись на нього. — Чого ж ти раніше мовчав?

— Бо тільки зараз згадав про це, пане. Усе було так. Коли вчора ввечері я повернувся з ключем до нашої нори, мій тато і каже мені: Привіт, Семе! Я гадав, що ти пішов разом із паном Фродо сьогодні вранці. Тут оце був якийсь дивний відвідувач, розпитував про пана Торбина з Торбиного Кута. Оце