Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Віктор

Ми сидимо в альтанці надворі. Я добре пам’ятаю, як минулого Геловіна побачила там свого брата з Ліною. Вони цілувалися так, наче то була їхня перша й остання зустріч. З того часу й по сьогодні ці двоє нерозлучні.

− А як довго ви зустрічаєтеся? – поглянувши на мої спогади, питає Ем Ді в Артема.

− Зустрічаємося? Емм… − хлопець набуває дуже замисленого вигляду. – Оль, скільки ми зустрічаємося?

− Ми знайомі з дитинства, − Ольга звертається до того місця, де сидить Мертва дівчинка. – Мій батько працював разом з батьком Артема. Наші матері майже щодня ходили в гості одна до одної. У дитячий садок нас із Артемом не віддавали, із сусідськими дітьми нам було нудно. Тому ми росли вдвох, окремо від решти світу, аж до школи. Потім пішли до одного класу. Далі Артем узявся продовжувати справу батька. А я просто займаюся танцями та готую всілякі ліки із зілля. 

Це ж треба! Ольга ще ніколи не розповідала так багато про себе. Хоча насправді ці кілька речень – не так уже й багато, але все ж більше, ніж я знала про неї раніше.

− І я просто не уявляю собі життя без своєї відьмочки, − Артем притягує Ольгу до себе та цілує у щічку. 

− А ваші батьки… − обережно починаю я.

− Живі й здорові, − Ольга поспішає мене заспокоїти. – Просто живуть в інших країнах.

− І займаються тим самим, що й ми, − додає Артем. – Вони залишили нас, щойно переконалися, що ми достатньо дорослі й самостійні. 

Я полегшено переводжу подих. Зовсім не хотілося б почути, що когось із моїх друзів спіткала втрата близьких людей. Не просто близьких – найближчих. 

− Роз-ка-жи, − розтягуючи склади, говорить мені Ем Ді.

«Про що?» − не розумію її. 

− Про свої втрати, − вона підсідає ближче до мене й торкається примарними пальчиками моєї руки. 

«Навіщо це їм?»

− Про-сто роз-ка-жи! – знову протягує вона й наче гіпнотизує мене своїм чорним поглядом.

− Можна тепер спитати тебе про дещо особисте? – Артем, вочевидь, почув її, і в ньому прокинулася цікавість.

− Питайте, − що мені ще залишається відповідати?

− Ти з кимось зустрічаєшся? 

Ну ось, те, чого я боялася. 

− Зустрічаюся з матір’ю та братами, − намагаюся обійти те, про що мені зовсім не хочеться говорити. – Зазвичай у неділю. В усіх вихідний, тому можна влаштувати родинний обід або вечерю. Вони живуть на Леваді, а я – в центрі, там мені батько купив квартиру на моє вісімнадцятиріччя, − говорю швидко, щоб ніхто не встиг перебити мене й уточнити питання. – Тому частіше бачитися в нас рідко виходить. Та воно й добре – всі дужче встигають скучити одне за одним. 

− То ти живеш сама? – чомусь примружившись, перепитує Ольга. 

− Так, − раптом мені видається це трохи сумним фактом. – Але останні кілька днів – з Ем Ді. 

Ольга перезирається з Артемом. Коли Мертва дівчинка розказувала свою історію в майстерні, Ольга її не чула, але Артем коротко переказав їй суть, доки ми йшли садом до альтанки. Тепер же Ольга наче знову вимагає від нього підтвердження реальної присутності Мертвої дівчинки.

− Коли з тобою живе привид, якого ти бачиш – це мало чим відрізняється від живого співмешканця, − пояснює їй Артем.

− Ем Ді, чому я не бачу тебе? – питає Ольга, дивлячись на те місце, до якого раніше звертався Артем. Вона не знає, що тепер Мертва дівчинка підсунулась ближче до мене.

На це питання й мені цікаво знати відповідь. Ольга бачила привидів усіх своїх родичок на шабаші, чому ж Ем Ді залишається для неї невидимою?

− Вона не з тих привидів, які постійно полюють на людську енергію, − говорить Артем. – Так, Ем?

− Мені вона взагалі не потрібна, − говорить Мертва дівчинка. – Мій образ видимий завдяки силі моїх спогадів про час, коли я була живою. 

Артем переказує її слова Ользі. 

− А хлопець у тебе є? – Ольга видає питання, від якого вже ніяк не ухилишся.

− Немає, − відповідаю одразу ж, намагаючись дивитися лише на червоне листя дикого винограду за спинами Артема й Ольги.

− Можливо, дівчина? – питає Артем.

− Ар! – Ольга штовхає його ліктем.

− Чому ні? – дивується він з її реакції.

− У мене є подруги, але це просто подруги, − говорю я.

− І як давно ти ні з ким не зустрічаєшся? – знову питання від Ольги. 

Я дивлюсь на неї з тихою ненавистю за це питання, але Мертва дівчинка поряд виспівує по складах:

− Роз-ка-жи!

− З сімнадцяти, − мої очі автоматично опускаються додолу. – Так, можете закидати мене камінням, бо я вже шостий рік не маю стосунків ані з хлопцями, ані з дівчатами.

− У нас немає каменів для тебе, − заспокійливо, м’яко говорить Артем. – Ми лише хочемо зрозуміти, чому так. Щось мало статися. Якась тяжка історія, якась темна таємниця, яку ти нікому не відкриваєш. 

− Роз-ка-жи, − надцятий раз повторює Мертва дівчинка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍