Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Мені вже й самій хочеться це зробити. Може, і я зрозумію щось нове для себе?

− У свої сімнадцять я зустріла Віктора, − підвівши очі й дивлячись знову на виноградне листя, починаю я. − Він був на вісім років старший за мене. Така різниця здавалася мені не просто великою – величезною, але я ще не зустрічала (не рахуючи Айгора) когось, хто був би настільки ж неймовірним. Я знала, що він – не той, кого я шукаю. Ми з ним – не частинки єдиного цілого. Але також знала й те, що подобаюсь йому. Тому вирішила − доки чекаю «саме тієї» зустрічі, можна приємно згаяти час із цим хлопцем. Я вже й не пам’ятаю, коли згадувала про нього востаннє, − чиста правда, бо ці спогади по сьогодні були у стані заблокованості. − В мене не зберігаються його фото й усі ті милі записочки з віршиками, які він підкидав мені до портфелю і до кишень куртки. Я знаходила їх на уроках, обережно розгортала і читала, нахилившись так, щоб волосся ховало моє обличчя. Потім десь хвилину сиділа з дурнуватою замріяною усмішкою, забуваючи, де я і що мені треба робити. За три місяці жоден учитель не помітив цього й не зробив зауважень. Або вони вдавали, що не помічають, бо я принаймні нічим їм не заважала. 

Мені не потрібні жодні речові нагадування, в мене й так хороша пам’ять. Аж занадто. Тепер, коли блокування зняте, Віктор знову постає перед моїми очима, мов живий. Трохи вищий за мене, з кольоровим татуюванням у формі незрозумілих для мене візерунків на всю ліву руку, зі світло-русявим волоссям і зеленими очима. Такими дійсно зеленими. Вони чарували мене, приковували до нього, позбавляли волі й здорового глузду. Але, дивлячись у них, я почувалася щасливою, справді щасливою в той нелегкий для мене час. Старші класи насправді далися мені дуже тяжко. І я, мабуть, зовсім з’їхала б із глузду, якби не Віктор. Він не казав мені, що з часом стане легше, що все минає й це мине… Він не розводив ніякої філософії, просто брав і виривав мене з мого світу, хай лише на кілька годин, але це допомагало. З ним я бачила все зовсім в іншому світлі, в його яскравому, всезаповнюючому світлі. Віктор показував мені нові місця в Полтаві й на околицях, нові сузір’я на небі, яких я раніше не помічала, знайомив мене з музикою, якої я не чула. І не зважаючи на те, що йому було вже двадцять п’ять, він не вимагав більшого, ніж я могла дати. Ми просто «гралися» – так він це називав. Просто досліджували тіла одне одного, просто любили дивитися одне на одного, слухати одне одного і мовчати одне з одним. Коли настав травень (познайомились ми наприкінці лютого), Віктор став виносити вечорами гітару в парк, і ми співали. У нас народилося чотири пісні. Я складала вірші, а він – музику. Ці пісні було забути найважче. Коли Віктор зник з мого життя, я ще довго прокиналася й засинала з переливами його гітари у голові, − наважуюсь поглянути на Ольгу. На її обличчі лише цікавість, нічого іншого. Але на листя винограду дивитися таки краще. Хоча воно вже починає розпливатися перед очима кривавою плямою.

− Він кликав мене з собою і я хотіла поїхати. Що мені було втрачати?  Дім, в якому не було батька? Школу, в якій не було друзів? Коли в тринадцять я посварилася з кращою подругою, ми так уже й не налагодили стосунків, більше того, якимось чином вона налаштувала всіх моїх шкільних друзів проти мене. Звісно, не хотілося після всіх укладених в навчання сил іти зі школи з незавершеною середньою освітою. Проте й одинадцятим класом я б із легкістю пожертвувала заради втечі з Віктором, якби не одне «але». Без цього маленького слова, яке так спроможне все зіпсувати, ніколи не обходиться. І коли квитки на потяг до Львова вже були куплені й лежали у Віктора під статуеткою чорного кота на його найманій квартирі, я знайшла «але» у цій самій статуетці. Тепер, якби я хотіла зовсім коротко розповісти всю цю історію, то сказала б так: «Віктор був класний, заради нього я збиралася покинути школу, але він виявився торгівцем смертю». Мене давно тягло зазирнути в чорного кота, але скільки я не крутила його в руках, нічого дивного не помічала. Звичайна собі статуетка-скарбничка. Того дня, коли я побачила під нею квитки й витягла їх зарізким рухом, вона впала з полиці й розбилася. А з нею – й наші мрії. Маленькі пакетики порошку розлетілися по всій кімнаті. Віктор вилетів з душу, наспіх обв’язаний рушником, і ми застигли одне навпроти одного в німій сцені. 

«Це просто моя робота», – за кілька неймовірно довгих секунд сказав він.

«Я не поїду з тобою», – сказала я.

Далі були його довгі пояснення про те, що він займається тим самим, що й більшість людей у цьому світі: «купи-продай», що нікому не нав’язує свій товар, клієнти знаходять його самі, що його товар не більш шкідливий, ніж регулярне вживання алкоголю та куріння. Я слухала все це, не перебиваючи. Лише коли він закінчив, сказала: 

«Ніхто не дізнається про те, що я тут бачила, ніхто й ніколи».

«Я знав, що ти тямуща дівчинка й усе зрозумієш!» – зрадів він. Та ненадовго. 

Він не випускав мене з квартири, кричав, трусив перед носом блакитними папірцями, на яких я колись писала тексти наших пісень, згадував усе, що ми робили за час нашого знайомства. От тільки мені стало якось зовсім байдуже до всіх його слів. Я навіть подумала, що мені буде так само байдуже, якщо він надумає мене вбити. Як відомо, мертві вміють берегти таємниці найкраще. Спасибі йому, вбивати Віктор мене не став. Врешті-решт я просто пішла. І думала, що він просто поїхав на інший край України того ж вечора. 

Наступного ранку до моєї кімнати увірвалися брати й навперебій почали розказувати, що Віктора знайшли мертвим на залізничному вокзалі. Пограбований, із тринадцятьма ножовими ранами, він лежав на траві за вуличною вбиральнею, − я заплющую очі й сиджу так кілька секунд. Червоний колір стає для мене нестерпним. Кілька разів швидко кліпаю, щоб заштовхати назад сльози, які вже на підступі. Ем Ді обіймає мене своїми невідчутними обіймами й притуляється до моєї руки головою. Вона була в квартирі Віктора, коли сталася та наша остання розмова. Її поява вранці того дня здивувала мене, але не особливо стурбувала.