Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

11. шЛЯх ДО слави

— Ти коли-небудь виступав на радіо в прямому ефірі? — Радіоведучий Павло проводив Янові маленьку екскурсію коридорами і приміщеннями радіостанції.

— Ні, це я взагалі вперше на радіо.

Він очікував чого завгодно, але не такого прийому — наче він зірка вже, наче щодня тут буває і співає. З ним знайомилися і фотографувалися. Підходили радіоведучі і зірки, які мали якісь свої справи на радіо. Говорили про музику, колаборації, рекламу, пропонували дружбу і випивку, давали непрохані поради, корисні й не дуже.

Ян почувався річковим карасиком, що виплив у великий океан. Очікував, що його тут з'їдять акули за першої ж нагоди, але, схоже, він виявився такою екзотичною звіриною для всіх, що тільки витріщалися й намагалися подружитись.

«Це ефект новизни, — написала йому Стефанія, коли він одразу ж після радіоефіру надіслав їй свої роздуми. — Всі люблять «щось новеньке». За рік вже ти будеш акулою, яка витріщається на річкових карасиків, от побачиш».

Він виконав у прямому ефірі однієї з найвідоміших українських радіостанцій «Зону відчуження» і відповів на кілька запитань ведучих. Відповіді цього разу не були завчені, але Стефанія і менеджерка Таня перед тим скерували його, порадивши, як і про що говорити. 

— Які у тебе творчі плани? — запитував ведучий. — Вже три твої пісні вірусяться у соцмережах. А скільки всього зараз маєш пісень? Готуєш альбом?

— Ще рано говорити про підготовку альбому, але якщо я випущу його цього року — це буде вершиною моїх мрій. Повністю зведені, записані чотири пісні, працюю над п'ятою. Крім того, я маю кілька каверів, а ще старі пісні, які написав давно, але яких ніхто ніколи не чув. Тож працювати є над чим. Цим і планую займатись!

— Зараз ти незалежний артист. А чи отримував ти вже пропозиції про співпрацю від музичних лейблів?

Ян скорчив настільки невинну гримасу, наскільки зміг. Приправив її ніяковою усмішкою і, почухавши чоло, відповів:

— Якщо чесно, не впевнений. Це треба питати мою менеджерку Таню. Завдяки людям, які мені допомагають, я можу зосередитись саме на музиці і не заглиблюватись в організаційні питання. Я краєм вуха чув про якісь пропозиції, але не вдавався в деталі. Моє завдання зараз — створити багато гарної музики, а тоді вже шукати способи донести цю музику світу.

Він корчив перед журналістами невинного і наївного хлопця, простачка, й сам трохи дратувався з цієї ролі. Видихав з полегшенням тільки в ті хвилини, коли залишався наодинці чи зі Стефанією. Коли закурював цигарку, брав у руки гітару чи сідав за клавіші.

«Я впорався. Що мені за це буде?» — написав їй, їдучи в таксі додому.

Він міг тепер собі таке дозволити. Гроші й слава ще не звалились на голову, але потроху капали, як мжичка. Роялті, монетизація, перші рекламні колаборації в соцмережах… Звільняючись з клубу, він залишив автографи колишнім колегам, зробив селфі з директором і отримав від нього в подарунок пляшку найдорожчого віскі. А ще почув пропозицію: «Може, виступиш якось у нас? Ну, якщо музичку напишеш таку, що для клубу підійде…». З неабиякою насолодою відповів, що таке треба обговорювати з його менеджеркою, і пішов, залишаючи колишнього шефа багровіти від обурення.

«Я чула, молодець», — відповіла Стефанія.

А що йому за це буде — не сказала. Вона взагалі рідко відповідала на його загравання...

— Які люди! Сам Ян Нуар, перспективний піаніст, син взуттєвого майстра!

Ян вийшов з таксі перед своїм під'їздом і одразу ж остовпів. Прямо на бетонній сходинці порога сидів Макс, колишній друг, колега по групі.

— І тобі привіт.

Він сів поруч і зиркнув на дисплей Максового смартфона, де був відкритий сайт з недавнім інтерв'ю, де він згадував про батька.

— Це ти нам стільки років брехав чи цим журналюгам брешеш? — Макс повернув голову, і Янові здалося його дихання несвіжим від перегару.

— Вам. Цигарку будеш?

Макс не відмовився. Вони мовчки курили кілька хвилин. Викурили по одній, почали по другій.

— Трахаєш її?

Від запитання Ян закашлявся.

— Кого?

— Стефанію. Це тому вона тебе просуває?

— Не твоє діло.

Макс захихотів і присвиснув. Опустив голову, розглядаючи потрісканий бетон.

— Скотина ти. Фартова скотина! — Підвівся і спустився східцями.

— Чого ти приходив? — кинув Ян навздогін.

— Покурити з зіркою хотів.

Колишній друг не обернувся, тільки підняв руку й недбало помахав на прощання.

Ян дивився йому вслід і думав, що це взагалі таке було.

Макс нагадав йому про те, про що останні місяці він взагалі не замислювався. Про брехню. Про батька.

Музика, здійснені мрії, Стефанія настільки витіснили з його голови решту думок, решту людей, що вже й не пригадував, коли востаннє телефонував батькові.

Повагавшись, він набрав номер, але ніхто не відповів ні після першого гудка, ні після восьмого. Ян не вмів говорити з батьком вголос, не писав йому ніколи тим паче, але зараз вперше за довгий час бажав вийти на зв'язок. Тому надрукував повідомлення: «Скоро виступатиму на дні народження ТРЦ. Точний час напишу пізніше. Приходь». 

Повідомлення було доставлене.

***

Стефанія переглядала тіктоки з Яном, тіктоки під музику Яна. Усміхалась. Він вмів тримати себе органічно й природно, вмів здаватися хорошим хлопцем, за яким приємно спостерігати. А ще в ньому був вогонь, який зачіпав, змушував палати всередині від одного погляду в його очі закоханого відтінку. І судячи з коментарів, не тільки вона бачила й відчувала цей вогонь.

«Він такий гарячий!»

«Вау, не дочекаюсь, щоб побачити наживо!»

«Ааа, це так сексі».

Писали все це й не тільки.

«А можна я буду замість піаніно, і ти на мені гратимеш?»     

Стефанія гмикнула, прочитавши цей коментар і відклала смартфон. Ще бракувало почати його ревнувати до фанаток.

— Мамо, ти тут? — У кабінет зазирнула Соля, перед тим тихо постукавши.

— Тут. Що таке?

Донька так мило усміхнулась, загравши ямочками на щоках, що Стефанія не мала сумніву: їй чогось треба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍