Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

- На тебе чекає вечеря, - прошепотіла я, ще вологими губами торкаючись його шиї.
- А ти мені не складеш компанію? - його голос був низьким, майже оксамитовим, із ноткою втоми, змішаної зі щастям.
- Я ж сушитиму волосся. Та й пізно вже їсти. Але свій десерт я вже отримала, - відповіла з посмішкою й коротким поцілунком.
Він лише задоволено мугикнув і ковзнув пальцями по моїй руці. Вечір повільно зникав у глибокій ночі. Світ став маленьким - лише ми двоє, ковдра, приглушене світло та розмова, яка нікуди не поспішала.
- Мені так добре з тобою, - зітхнула я, наче боячись зруйнувати цю тишу словами.
- І мені. Наче світ нарешті став м'яким, - відповів він, загортаючи мене ближче.
- Я рада, що ти приїхав. Це як подих, коли довго був під водою. Навіть якщо на одну ніч - воно варте кожної хвилини.
- Пробач, що так коротко...
- Не треба вибачатись. Просто... я щаслива. Бо ти тут. Бо, навіть маючи купу причин не їхати, ти приїхав. І це безцінно.
- Та мене тягне до тебе, знаєш. Як на магніт. Без жартів.
- То я таки приручила того дикого скорпіончика?
- Повністю полонила. Тепер я твій. Куди скажеш - туди й піду.
- Увага! Небезпечна заява. Бо я можу використати цю владу. Наприклад, сьогодні ти не маєш права спати. Я хочу, щоб кожна секунда була моя.
- Ммм... звучить як угода, з якої я не хочу вириватись.
- От і добре. Бо я тебе полюбила саме за ці нічні дурні балачки. І за те, як ти слухаєш, навіть коли говорю нісенітниці.
- Оу. Не це я очікував почути... Ай, - підколов він і заробив легкий ляпас по грудях.
- Ненаситний! - пробурмотіла я з удаваним обуренням, притискаючись щокою до його плеча. - Але я це обожнюю.
- Ну, то що, про що побалакаємо? Серйозне? Глибоке? Абсурдне?
- Абсурдне, звісно. Наприклад... Якби моя душа переселилася в інше тіло - чи кохав би ти мене?
- Оооо... Оце почалося. Це якось попахує пасткою, - засміявся він.
- Граєш! -зраділа я. - І знай, за кожну відповідь, яка мені не сподобається - буде кара. Один хороший стусан.
- А за правильну?
- Солодкий поцілунок. Можливо, навіть не один.
- Ммм. Тоді я готовий до виклику. Тільки скажи - ти маєш на увазі переселення в інше тіло з серіалу, чи з якогось трешового фільму?
- Навіть не думай відмазуватись жартами. Відповідай як дорослий чоловік, який без тями від своєї дівчини.
- Добре. В такому випадку - так, я б тебе впізнав. Навіть у тілі марсіанки. Бо, знаєш... є в тобі щось, магнетичне. І тіло тут ні до чого.
- Оооо! Ти виграєш! Йди сюди, заслужив поцілунок.
- А може, два?
- Подивимось, як відповіси на наступне. Готуйся, милий, у мене цілий список.
Ми проговорили до самого ранку. У безкінечному потоці слів сміялися до сліз, поринали в серйозні роздуми, згадували дрібниці з нашого спільного минулого, які зберігали тепло, наче маленькі сонця у серці. Ніч була мов ковдра - затишна, тиха, сповнена шепоту й дотиків. Усе було справжнім. Ми - такими, якими могли бути лише наодинці, без годинника, без турбот, тільки душа до душі.
Перші м'які промені світанку торкнулися нашого ліжка, розсипаючи срібло на подушки. У затишному напівсні я ще відчувала його подих, ще ніжно тулилась щокою до його шкіри. Ми заснули, обіймаючи один одного так, ніби хотіли зупинити час - безтурботно, спокійно, з невимовним теплом.
Здавалося, я лише на мить прикрила очі, як тишу порушив звук будильника. Ранок прорвався крізь мій сон, безжальний і невблаганний. Сергій обережно вибрався з моїх обіймів, щоби не розбудити. Його дотик був лагідний - відсунув пасмо волосся з мого обличчя й поцілував у щічку, як прощення і обіцянку водночас. Тихо, майже безшумно, він почав збирати речі, намагаючись не збудити мій сум. Я згорнулася клубочком, міцно обіймаючи подушку, що ще зберігала його запах. Спостерігала з-під напівзаплющених повік, як він одягається - рішучий, зібраний, але з тією ж ніжністю в погляді.
- Не вставай, відпочинь ще трохи, - прошепотів він, нахилившись ближче.
- Тобі в дорогу, а я... навіть не дала тобі перепочити, - відповіла я тихо, голос тремтів не від сліз, а від туги.
- Я завжди в дорозі. А з тобою - рідко. Повір, це був найкращий "відпочинок", - він усміхнувся, торкнувшись мого обличчя.
- Я кохаю тебе, - сказала я, не намагаючись стримати відвертість.
- І я тебе, малишка, - сказав він, і його поцілунок - глибокий, прощальний, впився у мою душу.
Цього разу не було сліз. Ні, я не звикла до прощань. Просто серце вчилося не розсипатися на шматки щоразу, коли його силует зникає за дверима. Ця зустріч, цей короткий спалах тепла - тривала так мало, що здавалося, це міг бути лише сон. Але ні. Його подушка ще тепла. Повітря - ще насичене ним. А я, знову залишена між спогадом і очікуванням. Він поїхав. І знову залишив після себе ніжний шрам любові - той, що болить і зігріває водночас.

...

Здавалося, вічність минула з того теплого ранку, коли вона провела мене ніжним поцілунком. Відтоді ми обоє повернулися до суворої, холодної реальності, де нас знову розділяли кілометри. Лише вечірні розмови по телефону давали відчуття, ніби десь там, за межами фронтових буднів, існує ще щось більше - щось справжнє, щось живе. Та навіть ці розмови, щирі й затишні, вже не могли заповнити ту прірву, яка зростала між нашими тілами, попри близькість душ. Кожне її "я сумую" боліло в мені, мов уламок міни. Кожне моє "я теж" несло в собі розпач, бо ми хотіли більшого: не слів, не звуків - а дотику, обіймів, нічної тиші під одним дахом. Ці кілька коротких зустрічей нас розбестили. Ми скуштували справжнє, і тепер все інше здавалося прісним. Розмов було замало.
Після повернення з останнього відрядження я не встиг як слід оговтатись - новий наказ, нове переміщення. Звична справа для військового. Ми ніколи не затримуємось надовго. За роки служби я бачив стільки нових місць, що міг би писати мемуари під хештегом "travel-life". Але ця подорож була іншою - більш спокійний напрямок, та не менш відповідальний. Потрібно було заново вибудовувати все: логістику, побут, бойову координацію. На додачу, Ред, мій найближчий побратим, командир, пішов у відпустку і з поважної причини. Я знав, що не маю права підвести його, поки він відсутній.
Сьогодні ми нарешті зустрілися - десь у напіврозваленому прифронтовому селищі, на КСП. Міцне, мов броня, рукостискання, короткі братерські обійми і кілька буденних слів, яких було достатньо, щоб зрозуміти: ми знову в строю. Я повіз його на огляд нових позицій. Дорога вилася між зруйнованими хатами та порожніми вулицями, що дихали тишею страху.
- А це хто така? - запитав Ред, нахиливши голову до вікна, де неподалік стояла фігура в темному одязі, застигла, мов тінь.
- Місцева. Одна з небагатьох, хто не покинув село після обстрілів, - не відводячи погляду від дороги, відповів я.
- Якась... як монашка. Чи не так?
- Та х'й зна. - знизав плечима я - Хлопці, яких ми замінили, казали, що вона тут із самого початку. Нібито дійсно жила при монастирі - був такий на околиці. Але тепер від нього самі руїни, чорні обвуглені кістки на горизонті.
- Ху'овато... - буркнув Ред.
- Ага. Її прозвали Черницею. Бабські балачки ходять, що зустріти її перед виходом - до біди.
- Ха! Класика. Бойові байки. Ти в це вірш?
- Та яке там... - відмахнувся я. - Для мене вона просто одна з тих, кого війна прив'язала до землі, ніби мотузками. Немає куди, немає до кого.
Ред сплюнув у відкрите вікно, мов хотів виплюнути гіркоту від сказаного.
- Клята війна...