Читати книжки он-лайн » Любовні романи 💘💔💏 » Доля у смартфоні, Тихий Лис

Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

60
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 43
Перейти на сторінку:

Ми обоє замовкли. І далі їхали мовчки, кожен занурений у свої думки - про неї, про фронт, про життя, яке невпинно мчить, розриваючи нас на частини. Дорога стелилася перед нами, розкидаючи куряву позаду, а наші думки петляли в глибині душі, кожен занурений у своє. Десь там, на іншому кінці країни, було життя, якого нам так не вистачало - звичайне, мирне, домашнє. А тут - пильна дорога, розтрощені села, звук двигуна і тягар мовчання.
- Як відпустка? Як дружина? - нарешті порушив я тишу, ковтаючи власні думки.
- Та... все добре, - коротко відповів Ред, і на обличчі промайнуло щось невловиме. - Забрав її з пологового, допомагав трохи вдома, поки вона в силу прийшла...
- Малий як?
- Козацюра, - на обличчі з'явилася посмішка, але якась втомлена. - Весь у тата.
- Ого, гарно постарався! - підколов я.
- Та йди ти... - хмикнув він, і ми разом засміялися, але сміх швидко стих. У нього в очах блиснув тінь смутку, що не сховати.
- Як назвали?
- Захар. Хотів, щоби звучало сильно. Старовинно. Якось... справжньо.
- Гарне ім'я. Козацьке.
Ред кивнув, вдивляючись у дорогу попереду, а потім важко зітхнув.
- Важко повертатися?
- Та, бля... - голос його став хрипкішим, глибшим. - Не те щоб повертатись важко... А от іти знову - просто нестерпно. Особливо зараз. Коли вона, знесилена після пологів, залишається сама. Все життя - чекання. Вона мене любить, я це знаю. Але знаєш, любов це не все. Їй потрібно тримати себе, будинок, дитину... а мене знову немає.
Він затягнувся сигаретою, випускаючи дим у вікно. Вітер розносив його хмари так само, як час розносив миті їхнього спільного життя - рідкісні, крихкі, не втримні.
- Навіть коли вона народжувала... я мчався до неї потягом, грьобаний зв'язок не ловив, я навіть не знав, чи все добре. Це - найгірше. Бути десь, коли вона найбільше потребує. І нічого не змінюється. Постійні переїзди, нові точки, нові задачі, нові обстріли... а вона там. І тримає все. Без мене. Думаю, ти мене вже, потроху, розумієш.
Я кивнув. Його слова впиралися мені в саме серце. Я розумів його краще, ніж хотів би.
- Я думав, що зможу витримати відстань. Психологічно підготувався до того, що це буде тяжко. Але чорт забирай... - я перевів подих. - Не уявляв, що буде боляче бачити, як вона мовчки опускає очі, коли я знову їду. Щоразу - нове прощання, нове очікування. І я починаю боятися, що одного разу вона просто не зможе більше чекати.
- Знаєш, Скілл... - Ред мовив повільно, вдивляючись десь у простір перед собою, - Колись усе це закінчиться. Ми зберемося з сім'ями на березі якогось тихого озера, розпалимо багаття... Я - з дружиною і Захаром. А ти - з нею. Можливо, вона вже ходитиме з пузиком. І будемо згадувати не про війну, а про ті смішні речі, які не давали нам здуріти.
Я усміхнувся, але гірко.
- Гарна картина. Але я... я б хотів трохи пожити просто з нею. Вдвох. Без поспіху. Без валіз. Без дзвінків "тривога". Щоб кожна кава зранку - разом. Щоб мовчати поруч і цього було достатньо.
- Ой, не починай оте "жити для себе", - похитав головою Ред. - Сім'я - не тягар, а найкраща частина життя. Ти будеш чудовим татом. Просто бережи ту відчайдушну дівчину, що пішла за тобою попри все. Бо не кожна витримує.
Його слова ще довго відлунювали в моїй голові, навіть після того, як ми замовкли. Я думав про його дружину. Вона завжди була для нього як тил - спокійна, турботлива, непохитна. Її голос завжди лунав з телефону з теплом, у пакунках - її турбота, у кожному "обійми хлопців" - любов. Ред - кремезний, мов скеля, воїн, але коли розмова йшла про неї, він ставав м'якшим. Світлішим. Я дивився на нього і водночас бачив себе. І її. Чи витримає вона це? Чи справді я можу дати їй усе, що обіцяв, коли сам не знаю, коли це "все" почнеться? Я був упевнений - коли все скінчиться, я зніму цей камуфляж. Назавжди. І більше ніколи не дозволю їй плакати через відстань. Але чим довше ми тут - тим важче повірити, що буде "після". Чи зможу я бути поруч, коли це "після" настане? Чи буду ще потрібен їй? Чи буду взагалі?

Наша автівка зупинилася в копанірі, накритому маскувальною сіткою - щоб не ловити на себе погляди ворожих дронів, що нишпорили в небі, немов хижаки у пошуках здобичі. Поряд - залишки садиби: зруйнована чи то війною, чи просто часом, але ще трималася купи. Саме тут, у старому погребі, хлопці облаштували собі маленький куточок перепочинку - місце, де можна було хоча б на мить перевести дух після днів і ночей на передовій.
Нас зустрів молодий хлопчина - зовсім свіжий у нашому підрозділі, тільки-но переведений з іншого. Він ще носив у собі ту незгасну іскру юності, що світиться в очах тих, хто щойно ступив на дорогу війни. Повноліття, перші кроки, великі мрії. Він нагадував мені... мене самого. Колись я теж палав тим самим запалом, з яким він нині стояв перед нами.
- Ред, знайомся - це Няш, - усміхнувшись, представив я його.
- Друже командир.. - почав той офіційно.
- Та лиши ці формальносі, - перебив його Ред. - Називай просто Ред. Ми тут всі рівні. Як справи? Всього вистачає?
- Та наче так... Тепло, іноді спокійно, - відповів Няш. - Старлінк працює, інтернет літає.
- Порнуху дивишся? - підколов я, посміхаючись.
- Скілл, ну блін! - зніяковів він, швидко виправдовуючись. - З дівчиною нормально поговорити можу! Я про це!
Ми докурили цигарки, і він запросив нас у їхній імпровізований притулок - на чашечку ароматної мак-кави. Усередині було сухо, хоча повітря важкувате - вентиляція тут, м'яко кажучи, символічна. Уздовж стін - кілька ліжок, а між ними - стіл, збитий із ящиків від боєприпасів. Навколо нього - ті ж ящики, тільки меншого калібру, які служили за табуретки. Джерелом світла був старенький ліхтарик і екран ноутбука - цього вистачало, щоб бачити, де свої речі, і не перечепитися за чужі.
Няш поставив на вогник воду, приготував нам по чашці гарячої кави. Ми дістали з рюкзаків "смаколики" - у молодого сьогодні день народження. Я вручив йому пакунок улюблених енергетиків. Ред - ящик снікерсів. Хлопець помітно зніяковів, сором'язлива посмішка засвітилась на його обличчі. Дякував щиро, як дитина, якій несподівано подарували те, про що вона мріяла. Тут задзвонив його телефон.
- Дівчина... - винувато глянув він на Реда.
- Ну так бери, не на нараді ж сидимо, - кивнув той.
Няш навів камеру на себе, прийняв виклик. На екрані з'явилася усміхнена дівчина, що одразу засипала його привітаннями - щирими, теплими, більш сердечними, ніж наші з Редом разом узяті. Він почав вихвалятися, що командири особисто приїхали його привітати. Показав на камеру наші "подарунки".
- Ого! Та у тебе там ціла вечірка! Тільки торта не вистачає, - жартувала вона, ховаючи посмішку долонями.
Поки вони воркували, не зважаючи на нашу присутність, мені раптом спала на думку ідея. Я швидко дістав із пакету на столі скибку хліба, знайшов на спорядженні ніж і врізав добрячу смугу ковбаси. Ред, не промовивши й слова, вловив мій задум: відкрив тюбик з майонезом і щедро змастив ним хлібину. Я наклав зверху ковбасу, а він застромив у середину сірник - замість свічки.
Тихо сміючись, ми запалили цю імпровізовану "свічку" і з урочистим виглядом рушили до іменинника, наспівуючи Happy Birthday to You.
Няш озирнувся, очі розширились. Його дівчина на екрані залилася сміхом, притискаючи долоні до щік, а тоді теж підспівала, голосно, без сорому, крізь екран.
- Давай, дуй швидше, поки свічка не догоріла! - підбадьорив Ред.
Няш заплющив очі, на секунду зосередився, ніби справді загадував найважливіше бажання у своєму житті. Глибоко вдихнув - і дмухнув. Сірник згас, а ми розсміялися.
Підійшли до екрана, помахали дівчині, привітали її, і пообіцяли, що нарешті дамо їм побути наодинці.

1 ... 30 31 32 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доля у смартфоні, Тихий Лис», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доля у смартфоні, Тихий Лис"