Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

саме щойно він пішов. Я послав його до Цапограда. Та цей гість мені щось не дуже до вподоби. Здалося мені, що він трохи роздратувався, дізнавшись, що пан Торбин назавжди покинув свій старий дім. Зашипів на мене, атож. Мене аж пересмикнуло. І що то за один такий? — питаю я у старого Батечка. Не знаю, — каже він, — але точно не гобіт. Він був високий і чорний якийсь, і нависав наді мною. Мабуть, то хтось із Великого Народу з чужинських країв. Та й говорив він смішно.

Довше слухати я не міг, пане, бо на мене чекав ти, а тій розповіді я не надав великої ваги. Батечко старіє, очі його вже майже сліпі, та ще й надворі, певно, було зовсім темно, коли цей дивак з’явився на Пагорбі й застав Батечка під час прогулянки в кінці нашого Узвозу. Сподіваюся, ні він, ані я не нашкодили тобі, пане.

— Ні-ні, Батечка годі будь у чому звинувачувати, — сказав Фродо. — Власне, я і сам чув, як він розмовляє з незнайомцем, котрий, здалося мені, розпитував про мене, і я мало не підійшов до нього, щоби запитати, хто то був. А треба було підійти, або ж тобі слід було розповісти про це раніше. Я був би обережнішим у дорозі.

— Утім, зв’язку між цим вершником і незнайомцем, котрий натрапив на Батечка, може й не бути, — втрутився Піпін. — Ми пішли з Гобітова потайки, тож я не розумію, як би він міг нас вистежити.

— А як щодо винюшування, пане? — сказав Сем. — Та й Батечко казав, що той був темний душею.

— Треба було дочекатися Батечка, — пробурмотів Фродо. — Та, можливо, це би тільки все погіршило.

— Здається, ти щось знаєш або здогадуєшся про цього вершника? — запитав Піпін, розчувши бурмотіння Фродо.

— Ні, не знаю, і найліпше би мені навіть не здогадуватися, — відповів Фродо.

— Гаразд, кузене Фродо! Можеш наразі зберігати свою таємницю, якщо тобі заманулося бути таким загадковим. Але зараз ми маємо вирішити, що нам робити. Я би хотів і попоїсти, і випити, але чомусь гадаю, що найліпше нам забиратися звідси. Твоє пашталакання про вершників-нишпорок із невидимими носами мене занепокоїло.

— Так, і я гадаю, що нам варто забиратися звідси, — сказав Фродо, — тільки не дорогою — якби раптом той вершник повернувся чи якщо вслід за ним їде ще один. Сьогодні ми мусимо добряче попрацювати ногами. До Цапокраю ще не одна верста.

Коли вони знову рушили в путь, то на траву вже лягли довгі й тонкі тіні від дерев. Тепер мандрівники просувалися на відстані кинутого каменя ліворуч від дороги, докладаючи всіх зусиль, аби бути якомога менш помітними. Це затримувало їх, адже трава там росла густа і нагадувала килим, під яким ховався нерівний ґрунт, а дерева почали збігатися докупи, поступово утворюючи гущавину.

Червоне сонце сіло за пагорби поза спинами гобітів, і вечір настав раніше, ніж вони знову звернули на дорогу наприкінці довгої рівнини, яку перетинав шлях упродовж кількох верст. У тому місці дорога звертала ліворуч і спускалася в низини Єлю, біжучи в напрямку до Колодного; та праворуч від дороги відгалужувалася стежина, що в’юнилася через старий дубовий ліс до Лісового Дому.

— Ось наш шлях, — сказав Фродо.

Неподалік од тієї розвилки гобіти натрапили на велетенський пень. Він був усе ще живий — бо на маленьких галузках, які обступили колом відтяті основи його колись давно загиблого віття, росли листочки, — але й порожнистий, і в нього можна було ввійти крізь велику тріщину з віддаленого від дороги боку. Гобіти пробрались усередину пня і повмощувалися на долівці зі старого листя і струхлявілої деревини. Перепочили і трохи перекусили, тихенько перемовляючись і час од часу нашорошуючи вуха.

Коли вони крадькома вибралися назад на стежину, довкола вже сутеніло. У гіллі зітхав західний вітер. Перешіптувалося листя. Невдовзі стежина почала повільно, та неухильно занурюватись у темінь. Попереду, на вже стемнілому сході, над деревами зійшла зоря. Подорожні йшли гуртом бадьорим кроком, аби не занепадати духом. За якийсь час, коли зірок побільшало й вони яскраво засяяли, почуття неспокою покинуло гобітів і вони вже не наслухали стукоту підків. Натомість почали ледь чутно мугикати, як те мають звичку робити гобіти під час прогулянок, особливо коли наближаються додому вночі. Для більшості їхніх земляків то була би пісня перед вечерею чи колискова, проте ці троє мугикали похідну пісню (щоправда, не без згадок про вечерю та ліжко). Більбо Торбин вигадав ці слова, поклавши їх на стару, як самі пагорби, мелодію, і навчив Фродо її наспівувати, ще коли вони разом прогулювалися долиною Річки та розмовляли про Пригоду.

Вогонь червоний у печі,

Під дахом ліжко уночі;

Та наша сила у ногах,

Зустріти можемо ще — ах! —

Чи камінець, чи деревце,

Якесь небачене сільце.

Квіти й листя там, і тут,

Хай ідуть! Хай ідуть!

Ріки, гори на путі,

Пропустіть! Пропустіть!

І все ж за рогом — що там жде:

Ворота, брама, пощо й де?

І хоч сьогодні нам щастить,

Чим завтра шлях нас пригостить?

Таємними стежками йти —

До темряви чи до мети?

Деревій і молочай,

Пройти дай! Пройти дай!

Камінь, озеро і гай,

Прощавай! Прощавай!

Позаду — дім, спереду — світ,

А ще доріг вогонь і лід

Крізь темряву до ночі дна.

Зоря і мрія в нас одна:

Позаду світ, спереду — дім,

І миле ліжечко у нім!

Сутінки, туман з дощем

Перейдем! Перейдем!

М’ясо, хліб, тепло знайдем —

І поснем! І поснем!

Пісня закінчилася, але Піпін усе ще виводив своїм дзвінким голосом:

— І поснем! І поснем!

— Тихо! — цитьнув Фродо. — Здається, я знову чую цокіт підків.

Подорожні різко спинились і завмерли так само тихо, як тіні дерев, прислухаючись. Вітер повільно та виразно доносив до гобітів цокіт підків, що лунав на стежині трохи позаду них. Стрімко й нечутно вони зіскочили з доріжки і побігли у глибоку тінь попід дубами.

— Не забігаймо надто далеко! — гукнув Фродо. — Я не хочу, щоби нас бачили, проте хочу підглянути, чи це той самий Чорний Вершник.

— Гаразд, гаразд! — сказав Піпін. — Але не забудь про винюхування!

Цокіт підків наблизився. Подорожні не мали часу шукати кращої схованки, ніж просто суцільну темряву під деревами: