Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

Розділ 16. Небезпечна зустріч

  Коли ми проходимо повз стелажі із товарами в гіпермаркеті, помічаю трохи дивну поведінку Ленхарта. За лічені секунди безтурботний вираз його обличчя змінюється на насторожений й вичікувальний. Він, наче відчуває небезпеку, яка чатує на нас за рогом. Його, до цього моменту, зосереджений на мені погляд починає метатись зі сторони в сторону, від одного стелажа – до іншого. Намагаюсь побачити те, що побачив він і зрозуміти, що його так занепокоїло, та нічого незвичайного, або підозрілого не помічаю. Навколо тільки люди й полиці із найрізноманітнішим товаром.

 Він витягує із кишені своїх джинсів ключі й протягує їх мені.

– Візьми ключі і йди до автомобіля, а я зараз підійду. Сподіваюсь тепер ти не надумаєш втікати й моя самооцінка не постраждає вдруге, – натякає на мою зухвалу втечу із будиночка у горах.

 Намагається жартувати, приховуючи занепокоєння, та я не маленька й прекрасно все розумію. Останнім часом я стала аж надто спостережливою, зважаючи на те, хто на мене полює. В моїй ситуації завжди потрібно бути на сторожі. Та перед Ленхартом вдаю, що його поведінка мене зовсім не налякала і я нічого не помітила.

– Я не хотіла тебе образити, точніше ще і як хотіла, але ти поводив себе, як мудак, – відповідаю йому також в жартівливій формі. – А куди ти, якщо не таємниця? Ми, здається, все купили. – Намагаюсь оцінити рівень його занепокоєння й можливої небезпеки.

– Потрібно дещо перевірити. Ти тим часом зачинись в автомобілі й не виходь до мого приходу.

– Що сталось? Щось не так? Нам щось загрожує?

– Просто звичайна перестраховка, не хвилюйся. Я буду неподалік. Тепер йди. Не покидай салон автомобіля до мого повернення, – повторює вдруге.

 Його “не хвилюйся” не допомагає, а навіть навпаки навіює протилежний ефект. Тому я так не люблю, коли мені це говорять. Мимоволі починаю оглядатись по сторонах в пошуках небезпеки, та абсолютно нічого загрозливого не помічаю. Хоча, Ленхарту видніше й від цього усвідомлення стає моторошно. Беру ключі й прямую до автомобіля, як мені звеліли. Тілом проноситься хвиля тремтіння, та коли я помічаю білосніжну шевелюру, ця хвиля накриває мене з головою.

 Від шоку ключі випадають із рук. Присідаю, щоб їх підняти і якомога швидше зачинитись в автомобілі, та коли відводжу на секунду свій погляд – Даріус зникає з поля мого зору. З острахом намагаюсь його відстежити, та марно. Він, наче крізь землю провалився. Мені невідомо якими вміннями насправді володіють некіношні вампіри. Чомусь весь час забуваю про це розпитати. Зараз ця інформація мені б згодилась. Схоже, з’являтись й зникати непоміченим – одне з них. Чомусь саме це їх загальноприйняте вміння наводило на мене найбільшого жаху, коли дивлячись фільм, уявляла як це відбувалось би насправді. Тепер й уявляти не потрібно.

 Мої руки тремтять з такою силою, що в них дзвенять ключі. Зараз мій страх в рази відчутніший, ніж у моїх снах. Одна тільки думка про наближення Даріуса робить мої ноги ватяними. Я бачила його всього секунди зо дві, та цього вистачило, щоб моя бурхлива фантазія у всіх фарбах яскраво відтворила можливі сюжети розвитку подій, які мені не сподобались. Подумки вже молюсь, щоб якомога швидше повернувся Ленхарт. Схоже саме Даріуса він й відчув у магазині. Невже я не помилялась й він слідкує за мною. Знає де я знаходжусь і як мене знайти. Від цих думок стає геть нестерпно. На секунди три я впадаю у стан повного заціпеніння, та зрештою беру себе в руки. Паніка – не найкращий помічник в моїй ситуації.

Мені вдається добігти до автомобіля й навіть вставити ключі в замок запалювання, та від дотику чиєїсь долоні до мого плеча я починаю кричати, наче божевільна. Навіть розвернутись боюсь, щоб не зіткнутись пліч-о-пліч із моїм нічним жахіттям.

– Все добре, це я, – чую голос Ленхарта й видихаю з полегшенням. Руки досі тремтять.

– Господи, ти мене ледь до смерті не налякав! Я бачила Даріуса, він точно за мною слідкує, він досі може бути тут, – говорю тремтячим від страху голосом й навіть не одразу відчуваю як по щоках струменять сльози. 

– Даріуса?! – із неприхованим здивуванням дивиться на мене.

– Ти хіба не його відчув? – ціпенію від його реакції на мої слова. Якщо він відчув небезпеку не від Даріуса, то тоді від кого?

– От хитрий виродок! – шипить від гніву. – Я бачив не його, а твою подругу. Схоже вона була відволікаючим маневром. Нас намагаються розділити, щоб ти залишилась наодинці. Як я одразу не здогадався?! Виродку набридло чекати й він виліз зі свого сховку. Шукає способу підібратись до тебе.

– Ленхарте, що йому від мене потрібно?! – вкотре озвучую одне й теж запитання, тільки цього разу мені просто необхідно почути відповідь.

– Я не знаю. Але ми про це обов’язково довідаємось.

– Як?! – з надією дивлюсь в його очі. – Що він зі мною зробить, коли спіймає? Ви не зможете завжди біля мене чатувати.

– Глибоко вдихни й повільно видихни. Ти йому не дістанешся. Ми переважаємо його в кількості й силі. Яким би сильним він не був, з трьома йому не впоратись і він про це знає, інакше вже давно б напав першим.

– Я хочу в це вірити, але сьогодні він був настільки близько, що цієї ночі я точно не засну від хвилювання. Почуваю себе головною героїнею фільму жахів.

– Це ж добре. Зазвичай саме головні персонажі й виживають. – Робить чергову спробу перевести все в жарт, щоб витягти мене зі стану паніки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍