Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− То через це… − обличчя Ольги не виражає співчуття, хіба що подив. – Через це ти пішла у персональний монастир? Ти ж сказала, тобі вже було байдуже.

− Так мені здавалося тоді, − продовжувати важко, бо голос починає тремтіти, але треба вже давно було виговорити комусь цю історію. 

− І сльози теж треба виплакати, − тихенько говорить Ем Ді. 

Ні, плакати я не зможу в будь-якому разі. Я й тоді не плакала. Й узагалі не робила цього з тих своїх клятих тринадцяти років. 

− Коли я побачила в нього ті пакетики, то дуже розлютилася, − пригадую, як кидала їх у Віктора, а він вправно ловив та намагався звести усе на жарт. Але про це можна й не розповідати. – Розуміла, що з ним потрібно розійтися раз і назавжди. Я не хотіла мати нічого спільного з людиною, що загрузла в такій трясовині. От тільки наші спільні вісім місяців неможливо було забути за одну ніч. Хоч я й була впевнена, що то не була справжня любов, але інших почутів між нами було достатньо, − мої очі знову заплющуються. Цього разу якось мимоволі. Перед моїм внутрішнім поглядом з’являються руки Віктора, що завжди торкалися мене, наче порцелянової статуетки – обережно, ніжно. Так, між нами було насправді багато ніжності. В наших доторках, голосі, словах. У його музиці. У моїх текстах. 

− Тобі необов’язково продовжувати, − Ольга підсідає до мене й обіймає. 

Мертва дівчинка пересідає на її місце й щось шепоче Артемові.

− Ні, обов’язково, − його голос звучить трохи гучніше, ніж досі. 

Це допомагає мені виборсатися з сипучих пісків спогадів. Я так давно не дозволяла собі гуляти в цій небезпечеій зоні. А тепер на мене чекає довгий шлях до твердої землі нормальних, типових, повсякденних думок.