Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***Рита***
З болем і тривогою в серці я споглядала запеклі перегони. Було важко повірити, що це все відбувалося насправді.
— Та що ж такого між ними трапилося? — Тремтячими вустами промовила я, звертаючись до Мілани. Відірвати погляд від дисплея телефону не ризикнула, оскільки боялася пропустити щось важливе. Боялася того, що якщо відвернуся, то з Денисом станеться непоправне.
— Вибач, та це не моя таємниця. — Схвильовано відповіла подруга, котра, безперечно, поділяла мої власні страхи.
Ми з Міланою настільки захопилися переглядом перегонів, що навіть не помітили як з'явився Богдан. Коли важка рука лягла на моє плече, я сполохано озирнулася, але помітивши знайоме обличчя, відразу заспокоїлася.
Юнак не був з нами, бо намагався зв'язатися з організаторами. Як вірний друг, він прагнув допомогти Дену, щойно помітив вибрики Антона на трасі. Ні в кого з нас не було сумнівів, що суперник Дениса все завчасно спланував. Шкода, що ніхто з нас не здогадався раніше.
— Вони нічого не зроблять. — Зло випалив Бодя, помітивши промінці надії в наших з Міланою очах. — Бояться баті Антона і того, що він прикриє їх за організацію нелегальних перегонів.
Я по дурнуватому закліпала, не тямлячи про що взагалі йде мова. Як таке можливо, і головне чому? Все ж від питання не втрималася. — А хто в Антона батько?
Мілана в розпачі ляснула себе по стегнах. — Точно, ти ж не знаєш... Батько Антона — це Іваницький Олександр Андрійович. — Дівчина злегка кивнула, коли помітила мій сповнений усвідомлення погляд.
— Генпрокурор... — Пробурмотівши собі під носа одне-єдине слово, я відчула як всередині все обірвалося. Тепер стало зрозуміло чому Антон не боявся наслідків. Річ у тім, що в нього за спиною височіла могутня фігура батька-високопосадовця.
— На жаль, ніхто не зарадить. Доля Дена лише в його руках... — Богдан опустив очі додолу, немов вина лежала саме на його плечах. Бо він не впорався, не зміг нічого вдіяти...
Шепочучи ніжні слова підтримки, Мілана повисла на шиї юнака. В цю хвилину я відчувала білу заздрість до них з Богданом. Мені б теж дуже хотілося поринути в полон могутніх рук Дениса, що так часто дарували щастя. Однак єдине, що в мене було зараз — можливість спостерігати за ним на маленькому екрані телефона.
Я підхопила смартфон з долоні Мілани й продовжила спостерігати за тим, кого боялася втратити.
На моє превелике щастя, Ден продовжував рух, попри всі підступи Антона. Ба більше, він навіть впорався з керуванням, коли шансів, здавалося, взагалі не лишилося.
Весь цей час моє серце плигало в грудях, немов скажений пес на ланцюгу. Такі собі емоційні гойдалки, від котрих я б з радістю відмовилася. Проте погане в житті стається, і не завжди нам до снаги уникнути біди. Саме тому важливо вірити в найкраще. Навіть тоді, коли це здається фантастично-нереальним... Віра — рушійна сила, котра здатна не лише подолати наші найбільші страхи, а й подарувати найвеличніше щастя.
Словами не передати радість, що захопила кожну клітину мого тіла, коли Денис опинився поруч — цілий та неушкоджений. Він не звернув увагу на шалені вигуки натовпу, що скандував його ім'я вітаючи з перемогою. Хлопець дивився тільки на мене, не помічаючи абсолютно нікого з присутніх. Були тільки я, він та наш взаємний потяг одне до одного.
Наші вуста зустрілися і я розтанула, неначе цукерка на сонці. Він мій найбільший скарб, котрий я збережу чого б мені це не коштувало. Невже це кохання? Я ще не знаю, але якщо це саме воно, то бажаю розчинитися в ньому назавжди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан», після закриття браузера.