Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Все ближче до правди

   Вечір перегонів залишився у моїй пам'яті яскравою плямою. Скільки б я не вмовляла себе забути ті події й радіти щасливому завершенню, це було складніше, ніж здавалося на перший погляд.
   Навіть сьогодні, в цю погожу сонячну днину, моя свідомість нагадала про реакцію Антона, коли він опинився поруч. Ніби, то була не його провина в безчесній грі. А зухвалість Дениса, котрий посмів не тільки залишитися цілим, а й перемогти.
   Згадую і дрижаки по шкірі...

   Однієї миті, я поза межами реальності в щасливому забутті лагідних рук, а за хвилину — Дена вирвали з нашого п'янкого Раю.
   До мене швидко приходить розуміння того, хто винен у цьому. Прямо на моїх очах, Антон, немов божевільний, кинувся з кулаками на Дениса. Останній вчасно зреагував та запобіг болючому удару. А в тому, що він міг бути лише болючим, сумнівів не виникало.
   Лють і біль змішалися в очах відтінку кавових зерен. Сильна рука Антона стислася в кулак та з новим запалом злетіла для нападу. Ден встиг зробити крок назад і схопити пальцями кулак нападника. Після чого з легкістю відштовхнув його від себе.
   У відповідь на це Антон подарував супротивнику сардонічну посмішку. Він горів від ненависті до мого хлопця, бажав перетворити того на попіл або ж подарувати страждання.
   Розлючений молодик гидливо сплюнув собі під ноги. Він високо задер підборіддя та зиркнув на Дениса з неприхованою відразою. — Вважаєш себе переможцем? — Гарчав юнак, важко дихаючи ротом. — Ти мав залишитися там! Саме ти, покидьку, заслуговуєш на такий кінець!
   Відповідь Дена не змусила на себе довго чекати. Попри злість, що ревіла буревієм у його очах кольору ранкового неба, він говорив виважено й стримано. — Хіба ми не вирішили все на трасі?
   Обличчя Антона перекосило від надлишку емоцій. — Хочеш правду? — Денис не ворухнувся й не зронив ні слова, тож хлопець розцінив це як знак продовжити. — Якби сьогодні ти закінчив своє нікчемне існування, то так, ми б вирішили все. Але доля знову посміхнулася тобі. Радій, поки можеш!
   — Це погроза? — Беземоційно запитав Ден, зіщуливши очі.
   — Це попередження. Скільки мотузці не витися, а кінець буде.
   — Якщо таким чином ти плануєш уникнути виконання своїх же умов, то даремно. Ніхто з присутніх не стане на бік пустослова. — Юнак окреслив поглядом натовп, що уважно спостерігав за перепалкою давніх суперників. — Що скажете? Чи не здається вам, що всім нам добре знайомий Антон бажає злитися, бо боїться гніву свого татуся, чи він просто балабол, котрий не вміє відповідати за свої слова? — Денис не звертався до когось конкретного, проте присутні хлопці й дівчата голосно завищали у відповідь. Судячи зі ствердних вигуків, переважна більшість поділяла його думку.
   — Ну ти й мудак, Дене! Тобі чудово відомо про що мова, а ти все одно граєш роль невинної вівці. — Антон щось вихопив різким рухом з кишені штанів та кинув під ноги приголомшеному Денису. — До біса все, і тебе в першу чергу! А тобі, лисичко, я б радив покинути цього покидька, поки не стало занадто пізно. — Останнє він промовив дивлячись крізь хлопця, прямо на мене.
   Наступної миті Антон отримав сильний удар в ніс, через що на його блакитну сорочку заструменіла тонка цівка крові. Звук при цьому був досить неприємним, схожим на хрускіт від зламаної кістки.
   Хлопець інстинктивно приклав долоню до пошкодженого носа. Не стримуючись, він голосно вилаявся та кинув пронизливий погляд на Дена.
   — Досить! — Глухо відказав той. — Тобі чудово відомо, що я не зможу змінити минуле. Втім мені дуже жаль... Я шкодую, що так трапилося. Та це не дає тобі жодного права давати поради моїй дівчині, чи лізти в наші з нею стосунки. Ось... — Носаком кросівка він підчепив ключі від Макларена, що досі лежали під його ногами та жбурнув до осатанілого молодика. —  Забери! Мені нічого від тебе не потрібно. Будемо вважати, що інцидент вичерпано.
   Це подіяло на Антона рівно так, як на хижака близька здобич. Він кинувся до Дениса, дістаючи з-за пазухи щось металеве. Ніхто з нас навіть не зрозумів відразу що то було. І лише за якусь мить я, врешті-решт, все усвідомила й голосно скрикнула.
   Під місячним сяйвом в руці Антона зблиснув ніж. Звичайний розкладний ніж, котрий можна носити замість брелка на зв'язці ключів.
   Юнак не зволікав ні секунди. Він впевнено цілив у бік Дениса, котрий, на щастя, зорієнтувався раніше, від всіх присутніх. Хлопець швидко юркнув вліво та схопив рукою долоню з ножем. Тієї ж хвилини на асфальті з'явилися бурі краплі, а з вуст Дена вирвався приглушений стогін болю. Певно, Антону все-такивдалося поранити свого опонента...

   — Маргарито! Мельничук! — Хтось боляче ущипнув мене. Я зачудовано закліпала очима й помітила перед собою нашу викладачку Емму Вікторівну, що вела філософію. Однак це не вона була причиною мого розчервонілого плеча, а Олена. Судячи з усього, подруга таким чином хотіла привернути мою увагу. Ну що ж... Їй це точно вдалося.
   — Еммо Вікторівно, пробачте мені... — Спочатку я почала лопотіти виправдання, але жінка жестом зупинила мене.
   — Я все ще чекаю на вашу відповідь. Що ви скажете про філософію Бенедикта Спінози? — Викладачка дивилася прямо на мене. Її погляд був важким і вимагав негайної відповіді.
   Я важко зглитнула. — Він... Ну... Його філософія...
   Перед моїм носом змахнула тендітна рука з френчем та тонким золотим браслетом на зап'ясті. — А якби ви, Маргарито, слухали лекцію, а не літали в хмарах, то змогли б відповісти на питання. — Жінка зітхнула. — На наступний раз підготуєте доповідь про Спінозу, а ми всі з радістю вас послухаємо.
   Емма Вікторівна різко розвернулася та попрямувала до свого столу. А я більше не відволікалася на спогади й уважно слухала викладачку. За пів години пара добігла кінця.
   Олена запропонувала випити кави у кав'ярні за рогом і я з радістю погодилася. На сьогодні навчання скінчилося, оскільки останню пару з теорії ймовірності та математичної статистики скасували, бо захворів викладач. Отже, ми вирушили по смачне лате й солодкі макаруни. Обожнюю їх, особливо зі смаком крем-сиру та дині.
   На півдорозі до Арома кави я зрозуміла, що забула в аудиторії піджак. Зранку було прохолодно, тому я накинула його на плечі та поспішила до універу. Хоча, зробила я це даремно, адже він мені не став у пригоді.
   Денис підвіз мене до університету на своїй автівці, де було тепло завдяки роботі пічки. А поки ми доїхали з-за хмар вийшло весняне сонечко, що нагріло повітря. Отож, піджак сьогодні подорожував на моїх руках з однієї аудиторії в іншу. Де, зрештою, був забутий на спинці стільця.
   Раптом я почула сигнал автомобіля. До того ж дуже близько від себе. Я озирнулася наліво та поглянула на дорогу. Поряд зі мною зупинилася чорна тонована автівка. Я марно намагалася щось розгледіти за лобовим склом. Воно було настільки темним, що мені вдалося помітити лише своє відображення.
   Однак за кілька секунд дверцята навпроти водійського крісла розчинилися. З автівки вийшов усміхнений Антон. Кого-кого, але його я взагалі не очікувала побачити.
   — Рита? — Він ліниво обперся на капот свого автомобіля.
   — Привіт... — Я не знала що маю ще сказати, тому після привітання одразу замовкла.
   — Як ти? — Вуста хлопця викривила пустотлива посмішка, котра геть не відповідала його питанню. Немов він грався зі мною як лев з ягням.
   — Все гаразд. Вибач, але я поспішаю... — Брехня блискавично злетіла з моїх губ. Проте мене не можна в цьому звинувачувати, адже наша з Антоном розмова була чимось неправильним. І мені щось підказувало, що Денису це б не сподобалося. А я не бажала його засмучувати.
   — Тоді перейдімо одразу до справи. — Веселощі як корова язиком злизала. За якусь мить вираз обличчя Антона змінився з грайливого на діловий. Навіть голос став більш різким, без жодного натяку на прихильність. — Ти маєш знати, що на перегонах я так поводився не просто так. На це є вагомі причини.
   — Чому ти думаєш що мене це обходить?
   Потерши підборіддя, Антон коротко розсміявся. — Якщо не хочеш закінчити як колишня дівчина Дена, то вислухаєш мене.
   Моє обличчя видовжилося від ледве стримуваного питання. Однак язик майже відразу озвучив його. — Тобі яке діло до мене? — Прозвучало це не надто приязно.
   — Пройдімо в мою машину, бо на вулиці розмовляти на такі теми однозначно не варто. — Не чекаючи моєї згоди, Антон повільним кроком рушив до задніх дверцят автівки. Розчинивши їх, злегка кивнув головою в запрошувальному жесті. — Рито, я не бажаю тобі зла. Та й наша розмова займе не більше п'ятнадцяти хвилин. — Промовив він, помітивши яскраво виражені сумніви на моєму обличчі.
   Я машинально закусила нижню губу все ще вагаючись. Чи не зроблю я помилку погодившись на цю розмову, чи не зраджу довіру Дена?
   — Ти йдеш? — Антон запитально підняв брову, тримаючи дверцята широко розчиненими. — Впевнена, що хочеш втратити свій шанс на правду?
   Приймати рішення було потрібно терміново, оскільки довго чекати мене ніхто не збирався. — Так. — Чужим голосом відповіла я, юркнувши у відчинені двері Антонової автівки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍