Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Ми з Настею й Ангеліною завтра прийдемо на виступ Яна. Можеш попросити його, щоб дав дівчатам автографи і зробив селфі? Будь ласка, будь ласка, будь ласка! Дівчата дуже просять, я їм обіцяла!

Соля заблимала очима і зробила таке миле личко, що Стефанія по-доброму розсміялась.

— Я теж там буду. Після виступу підійдіть до мене, я вас заведу до нього.

— Дякую, мам! Ти найкраща! — Соломія підстрибнула, цьомнула маму в щоку і метнулась назад до дверей. — Йду вчити уроки, не заважаю!

Стефанія усміхалася ще мить, дивлячись на двері. Але потім усміх на її губах повільно розтанув. Чи раділа б так Соля, знаючи, що Ян — коханець її мами? Що буде, якщо раптом хтось дізнається?

Ні, ні. Не треба навіть думати про це. Вони з Яном нічим себе не видають. Жодного зайвого погляду при сторонніх, не кажучи вже про дотики. Та й все одно скоро це завершиться. Ще трохи — і на нього посиплються пропозиції від музичних лейблів. Вона вибере для нього найкраще, передасть його «у гарні руки» і поставить крапку. Їхній роман залишиться таємницею лише для них двох. Ніхто ніколи не дізнається. Ніколи.

Вона переконувала себе не тільки в нетривалості цього роману, але й у незначущості. І коли наступного дня перед тим, як їхати в ТРЦ, занадто довго фарбувалась, змушена була принаймні визнати дрібну деталь: нетривалим і незначущим його зробити буде трохи важче, ніж вважала.

Стефанія подивилася на мімічні зморшки біля своїх очей, провела рукою по шкірі шиї, яка помітно втратила пружність. Уявила, скільки сьогодні перед сценою буде юних, вродливих, запальних дівчат. І змила макіяж.

— Навіть цікаво, як довго ти обиратимеш мене, — прошепотіла, уявляючи Яна на сцені, перед усім цим яскравим натовпом.

Довго уявляти не довелося. Коли вона приїхала в ТРЦ, святковий концерт був уже в розпалі. Ведучий розігрував призи серед покупців, які два останні тижні залишали в торговому центрі великі суми.

Артистам виділили велику кімнату замість гримерної, одну на всіх. Таня написала, що Ян вже там, чекає свого виходу. Він мав бути «на розігріві» — першим серед тих, хто виступить. Це сама по собі нелегка роль, бо треба зацікавити публіку, яка з нудьгою чекає відоміших, модніших виконавців, що вийдуть потім.

Проте зараз Стефанії здалося, що багато глядачів чекають саме його. Імпровізовану сцену у великому холі торгового центру обступив натовп молоді. Чи не дев’яносто відсотків присутніх тріпотіли великими віями або махали розкішними пасмами. В очах рябіло від стильних луків, модних манікюрів, милих рюкзачків. То не була типова клієнтура торгового центру — сім’ї середнього віку, які приїхали на закупи. Ні, то були… фанатки.

Стефанія стала поодаль, трохи за спинами натовпу, зацікавлено спостерігала за дійством.

— А зараз нарешті починаємо концертну програму, — сказав ведучий. — І перший наш гість — хлопець, від якого останнім часом дівчата мліють! Тільки не млійте тут, аптечка аж на другому поверсі… Зустрічайте, Ян Нуар!

Публіка захихотіла в один голос, а тоді так само органічно зааплодувала і завищала. За сценою мелькнула маківка Яна, й за мить він вже вийшов до ведучого.

Він шукав її поглядом. І одразу ж знайшов.  Усміхнувся заворожливо, ледь кивнув, а тоді перевів погляд трішки вбік від неї. На секунду його обличчя видовжилося чи то від здивування, чи то від полегшення.

Стефанія й собі повернула голову. За метр від неї зупинився чоловік років п’ятдесяти. Майже лисий і невисокий. На ньому була нова, але непоказна, проста синя вітрівка. Руки тримав у кишенях, і все супився, нервово тупотів на місці, наче почувався незручно.

— Вибачте, а ви раптом не батько Яна?

Чоловік повернув голову до Стефанії, кивнув.

— Так, це мій син. Ви його знаєте?

Їй здалося, що в його голосі, крім подиву, відчувалися гордощі. Але відчувалися ледь-ледь, наче він боровся з ними, боровся, а приховати до кінця не міг.

Вона стала ближче, простягнула руку для привітання, яку чоловік невпевнено потиснув.

— Мене звати Стефанія, я допомагаю Янові. Він співає пісні на мої вірші. А ви… Данило, так? Рада з вами познайомитись.

— Навзаєм. — Він кивнув, прочистив горло і ніяково затупцював на місці.

— Дуже приємно, що ви прийшли. Ян хотів, щоб ви його почули. Він буде радий.

— Та йому все одно. Йому завжди було все одно, що я думаю про його співи.

— Якби було все одно — не кликав би вас. Якби все одно — не намагався б вам довести, що чогось вартий, що його мрії чогось варті. Він хоче вашого визнання.

Данило пихтів собі під ніс. Подивився на Стефанію гостро, разюче. Склавши руки на грудях, трохи зверхньо спитав:

— Ви давно знаєте мого сина?

— Кілька місяців.

— От знатимете двадцять сім років, тоді й побачите, що він здатен тільки мріяти, але не готовий робити…

— Хіба справа у часі? — Вона перебила. — За ці кілька місяців, які я його знаю, він написав щонайменше п’ять чудових пісень. Він уже почав завойовувати серця людей. Подивіться на цей натовп. Вони прийшли, щоб побачити й почути його… Двадцять сім років? Чи добре ви пізнали свого сина за двадцять сім років? Скільки його зусиль ви підтримали?.. Просто подивіться і послухайте.

Батько стис щелепи й повернув голову в бік сцени, на якій Ян уже виступав. Він грав на синтезаторі. Стефанія намагалася домовитись з організаторами хоча б про цифрове піаніно, але вони довго охкали й ахкали, що це буде важко, незручно, торговий центр — це вам не концертний зал, не та акустика, краще просто заспівати під мінусівку… У результаті вона таки наполягла на тому, щоб хоча б грав на синтезаторі — йому потрібно відчувати музику, створювати її, пропускати крізь себе.

Образ для виступу теж дібрали відповідний, такий, який личитиме синтезатору. Сьогодні Ян не був Монохромним. У білій футболці й картатій розстібнутій сорочці, з кільцем у вусі, браслетом на руці й двома ланцюжками на шиї, у джогерах і з модно скуйовдженим волоссям він нагадував сусідського хлопця — трохи хулігана, але безумовно сексі. Це був відступ від звичного образу, але публіка сприйняла його «на ура». Натовп рук з націленими на нього камерами, виски й оплески — тому свідчення.