Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Сем і Піпін скоцюрбилися за великим стовбуром, а Фродо тим часом підповз приблизно на сажень до стежини. Вона була блідо-сірою — смуга пригаслого світла посеред лісу. Над нею в темному небі густо сяяли зорі, та місяця не було.

Цокіт копит завмер. Фродо, який стежив за шляхом, побачив, як щось темне промайнуло на тлі проясненого проміжку між двома деревами, а потому зупинилося. Воно скидалося на чорну подобу коня, яку вела менша за нього чорна тінь. Чорна тінь підступила майже до того самого місця, де гобіти зійшли зі стежки, й загойдалася з боку в бік. Фродо здалося, ніби він чує, як вона винюхує. Тінь нахилилася до землі, потім почала повзти до нього.

Фродо знов охопило бажання надягнути Перстень, і цього разу воно було ще сильнішим, аніж раніше: таким сильним, що не встиг він і зрозуміти, що робить, як його рука сама почала намацувати Перстень у кишені. Проте тієї самої миті залунало щось схоже водночас і на пісню, і на сміх. Чисті голоси звучали то голосніше, то тихіше в осяяному зорями довкіллі. Чорна тінь випросталась і відступила. А потім сіла верхи на свого темного коня й ніби розтанула в темряві по той бік стежини. Фродо перевів подих.

— Ельфи! — хрипко зойкнув Сем. — Ельфи, пане!

Він був би вихопився з-за дерев і кинувся на ті голоси, якби друзі не втримали його.

— Так, це ельфи, — погодився Фродо. — Іноді їх можна зустріти в Лісовому Куті. Вони не живуть у Ширі, проте навесні та восени заходять сюди зі своїх країв, що аж ген за Вежовими Пагорбами. І я їм за це вдячний! Ви того не бачили, та Чорний Вершник зупинився отутечки й уже почав було повзти до нас, коли залунала пісня. Щойно він почув голоси ельфів, одразу забрався геть.

— А що ж ельфи? — запитав Сем, надто схвильований, аби перейматися Вершником. — Можна нам піти й подивитися на них?

— Прислухайтеся! Вони йдуть у наш бік, — сказав Фродо. — Нам треба тільки зачекати.

Спів наближався. Тепер один чистий голос було чути краще за інші. Він співав прекрасною ельфійською мовою, яку Фродо розумів лише трохи, а двоє інших гобітів не знали взагалі. Проте цей наспів долучався до мелодії й наче сам перетворювався в головах гобітів на слова, які вони лише почасти розуміли. Ось та пісня, як її почув Фродо:

О ясна Пані! Біла сніж!

Княжно з-за Західних Морів!

О Світло наших роздоріж

Над сіттю гілля угорі!

Ґільтоніель! О Ельберет!

Ясний твій зір і чистий лет!

О білосніжна! Біла сніж!

Тобі з-за Моря ці пісні.

О зорі, вас у Морок-Рік

Засіяла її рука,

Ваш чистий погляд угорі —

То срібна музики ріка!

О Ельберет! Ґільтоніель!

Серед далеких цих земель

Ми не забули ще, як цвів

Твій промінь Західних Морів.

Пісня стихла.

— Це — Високі Ельфи! Вони промовили ім’я Ельберет! — озвався вражений Фродо. — У Ширі бачили хіба кількох представників цього найпрекраснішого народу, їх тепер не багато в Середзем’ї — на схід од Великого Моря. Нам випала справді чудесна нагода!

Гобіти сиділи в тіні на узбіччі. І невдовзі ельфи зійшли доріжкою в долину. Рухалися вони повільно, тож гобіти могли роздивитися відблиски зоряного світла на їхньому волоссі та в очах. Ельфи не мали смолоскипів, але, коли вони йшли, мерехтливий посвіт, схожий на сяйво молодого місяця на вершечках пагорбів, стелився їм під ноги. Тепер вони йшли мовчки, та останній ельф, проминаючи гобітів, обернувся, глянув у їхній бік і засміявся.

— Вітаю, Фродо! — гукнув він. — Пізно ж ти гуляєш. Чи, може, ти заблукав?

Потому він гукнув решту ельфів, і цілий їхній загін зупинився, обступивши гобітів.

— Це справжня дивовижа! — примовляли ельфи. — Три гобіти в лісі уночі! Нам не доводилося такого бачити, відколи від нас пішов Більбо. Що би то мало значити?

— Це означає, світлий народе, — відповів Фродо, — тільки те, що нам із вами, здається, по дорозі. Мені подобається гуляти під зорями. І ваше товариство було би мені дуже приємне.

— Але ми не маємо потреби ні в чиєму товаристві, та й гобіти такі нудні, — засміялись ельфи. — І звідки тобі знати, чи нам по дорозі, якщо ти не знаєш, куди ми йдемо?

— А звідки ви знаєте моє ім’я? — замість відповіді запитав Фродо.

— Нам відомо багато, — сказали вони. — Раніше ми часто бачили тебе разом із Більбо, хоча ти, можливо, й не помічав нас.

— Хто ви, і хто ваш володар? — запитав Фродо.

— Я Ґільдор, — відповів той ельф, котрий першим привітав його, — очільник загону. — Ґільдор Інґлоріон із Дому Фінрода. Ми Вигнанці, бо більшість нашого роду вже давно покинула ці краї, а ми загаялися тут ненадовго перед поверненням за Велике Море. Дехто з нашого роду досі мирно мешкає в Рівендолі. Ну ж бо, Фродо, а тепер ти розкажи нам, що тут робиш? Адже ми бачимо, що на тебе лягла тінь страху.

— О Мудрий Народе! — палко втрутився в розмову Піпін. — Розкажіть нам про Чорних Вершників!

— Про Чорних Вершників? — перепитали ельфи, притишивши голоси. — Чому ти запитуєш про Чорних Вершників?

— Бо двоє Чорних Вершників сьогодні нас наздогнали — або ж то був один, але наздогнав нас двічі, — сказав Піпін, — і він зникнув зовсім нещодавно, саме коли ви наблизились.

Ельфи відповіли не відразу. Спершу вони тихо розмовляли між собою власного мовою. За якусь мить Ґільдор звернувся до гобітів:

— Ми не говоритимемо про це тут, — сказав він. — Гадаємо, що найкраще вам буде піти зараз із нами. Це суперечить нашим звичаям, але цього разу ми візьмемо вас зі собою, і ви заночуєте сьогодні з нами, якщо захочете.

— О Світлий Народе! Я й не сподівався, що нам так пощастить, — сказав Піпін, а в Сема відняло мову.

— Я щиро вдячний тобі, Ґільдоре Інґлоріоне, — мовив Фродо, вклонившись. — Елен сіла луменн’ оментіелво, годину нашої зустрічі осяяла зоря, — додав він високоельфійською мовою.

— Будьте пильні, друзі! — сміючись, вигукнув Ґільдор. — Не видавайте своїх таємниць! Тут-бо знавець Стародавньої Мови. Більбо був хорошим учителем. Вітаю, ельфодруже! — сказав він, уклоняючись Фродо. — Клич своїх супутників —