Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Реквієм за минулим

 

− Я ніколи не вважала, що в нас було кохання. Та й що таке кохання, мені досі невідомо. Колись я думала, мої батьки закохані одне в одного, а потім з’ясувалося, що вони просто разом жили заради мене. Ні, у нас із Віктором не було ніякого кохання. Але кожен мій нерв був у напрузі, коли він не телефонував занадто довго або не відповідав на мої дзвінки. Я просто божеволіла. Переконувала себе, що не такий він мені вже й потрібний, і, водночас, готова була втопитися у морі сліз від жалю до себе. А потім жаль змінювався люттю. 

«Та як він може так зі мною! − кричало все у мені.  – Хай тільки зателефонує, я теж не відповідатиму».

А він усе не телефонував. Так могло тривати два дні, три, іноді набігало до двох тижнів. Його телефон не був поза зоною досяжності. Віктор просто ігнорував мої дзвінки. І есемески. Втім, я писала їх лише напочатку. І телефонувала теж. Потім зрозуміла, що потрібно просто чекати, коли він знову буде в достатньо доброму гуморі, аби побачитися зі мною. 

Зазвичай він телефонував тоді, коли я вже й не сподівалася. Коли вирішувала для себе, що між нами все скінчено, і він ставав уже моїм колишнім хлопцем. А потім, щойно на дисплеї висвічувалося його ім’я, моє серце підстрибувало аж під шию. Я відповідала – іноді сердито, іноді дуже сердито. Та вже від кількох його фраз знову танула, нестерпно хотіла швидше його побачити, розчинитися в його обіймах, надихатися ним. У нього був особливий запах: суміш мила «морська свіжість», лосьйону після гоління, бензину, часом ще й мастила та обов’язково цигарок (найдешевших і найогидніших з усіх можливих). Я думала, що робота на шиномонтажі по-справжньому цікава для нього. Принаймні так мені уявлялося з його слів. В мене не було найменшої підозри щодо того, чим він насправді заробляв основну частину свого прибутку.  

Мертва дівчинка й Артем сидять приблизно в однакових позах – впершись руками в широку дерев’яну лаву та трохи нахилившись уперед. Вони чомусь нагадують мені птахів, що облюбували електричні дроти. Ольга поруч мене, я відчуваю тепло її руки, що не відпускає мою, але дивитися на неї мені не хочеться. Що я можу побачити на її обличчі? Співчуття? Жаль? Жалість? Ні, дякую, краще не повертатися до неї.

− Ми їхали кудись за місто, з гітарою і в’язкою сардельок. Співали, їли, цілувалися й мені здавалося, що в цьому житті просто не може бути чогось такого ж захопливого. Мабуть, усе, що ми робили й говорили, завжди важило для мене більше, ніж для нього. Хоча, можливо, я й помиляюся. Бо під час тієї нашої останньої зустрічі він так просив мене залишитися з ним. Може, просто боявся, що я викажу його? Але мав розуміти, що цього я напевне не зробила б. Може, якби я залишилася, якби зуміла відмовити його… Або навіть поїхала з ним… Все могло б скластися інакше.

− Наприклад, на вокзалі знайшли б не один труп, а одразу два, − без емоцій говорить Артем.

− Як варіант, − було б занадто оптимістично з мого боку не погодитися з таким тверезим поглядом. – Власне, це Ем Ді все повторювала мені, щоб ми забиралися геть з його квартири. Моєї власної сили волі могло б і не вистачити на це. Вона врятувала мене. І цим, і самою своєю присутністю у наступні дні. 

Мертва дівчинка ледь помітно всміхається. Схоже, їй приємно, що я оцінила її роль у моєму житті.

− Похорон був жахливо безлюдним. Лише я з братами та кілька чоловіків з шиномонтажу. І якась пані зі змученим висушеним обличчям. Мабуть, вона все й організувала. Можливо, мати, тітка чи хтось інший з близьких. Віктор ніколи не розказував ані про батьків, ані про когось зі своїх родичів. А я не питала й намагалася якомога рідше згадувати про своїх. Поряд з ним мені хотілося бути не депресивною дівчинкою, яка досі не пережила розлучення батьків і втрату тітки, а веселим і безтурботним підлітком. Такою я й була. Для нього. Лише для нього. Він дивувався, звідки в мені стільки життя, стільки енергії. А я дивувалась з того, як швидко згасало моє внутрішнє світло і глухнув двигун, коли поряд не було механіка Віктора.  

Його руки були особливими. На них була загрубіла шкіра, але торкалися вони неймовірно ніжно. Його долоні могли повністю охопити мою талію. У свої сімнадцять я була набагато стрункішою, ніж зараз.

− Тобто худішою, − посміхається Ем Ді. 

− Ще худішою? – дивується Ольга.

− Трохи, − згадую жар його рук на своїй талії. 

− Ти тоді взагалі їла? – Ольга просуває одну руку під моє незастебнуте пальто й крізь сукню намацує ребра. Вона ширша в кістках, ніж я, та й бюст у неї десь третього розміру, тому я зі своїм витягнутим скелетом та першим (з натяжкою) і зараз видаюся їй досить худою.

− Ай, лоскітно! − відсуваюся я. – Їла, ще й як їла. Ем Ді – свідок.

− Щось я не пригадую у тебе шаленого апетиту, − говорить Мертва дівчинка, та Ольга все одно цього не чує.

− То ти стверджуєш, що ви не любили одне одного? – Артема дивує зовсім не моя колишня вага.

− Не любили. Бо коли люблять, не ігнорують любов лише тому, що в когось не той настрій. Хіба не до коханої людини йдуть, щоб забути про всі проблеми, розвіяти смуток? І закохані принцеси не кидають принців, навіть якщо ті виявилися чудовиськами. Хоча я знаю про любов лише з книжок та фільмів, а їх, певно, створювали люди, що були далекі від реального життя й реальних почуттів. А ви, − зазираю Артемові в очі, − що ви скажете про любов?

Губи хлопця беззвучно розтуляються і стуляються знову. Здається, питання заскочило його зненацька. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍