Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

Безслідне зникнення

Після того як Кейт вийшла з готелю, Лукар та Ділан залишилися на місці, ніби заморожені у часі. Більше двох годин вони не могли поворохнутися, їхні тіла були сковані, ніби заціпеніли в якомусь магічному сні. Лукар відчував біль, який пронизував кожну клітинку його тіла, але найбільше він відчував гнітючий тиск на свідомість, який не давав йому ані дихати, ані рухатися.

Ділан здавалося, був у кращому стані. Хоча й його тіло було під контролем того самого закляття, він поступово почав відновлювати свою здатність рухатися, немов поверталися до нього сили. В його очах промайнула якась відсічена рішучість.

— Вона драен, — прошепотів Ділан, ледве ворушачи губами.

Лукар, ще не маючи змоги нормально рухатися, болісно перевів погляд на нього, посміхаючись, хоч і стиснув зуби від болю.

— Дякую, що сказав, наче я сам цього не помітив, — ледве видихнув Лукар, його голос видавав всю ту біль, яку він відчував.

— Дуже сильний драен, — додав Ділан, намагаючись поставити на обличчя якусь легку усмішку, яка, здавалося, не могла здолати важкості їхнього становища. — Це… не просто магія. Це щось більше.

Лукар важко зітхнув, намагаючись зібрати сили, щоб випрямитися. Кожен рух давався йому, як боротьба, ніби він відштовхував тяжкість цілої бурі. Він все ще не міг відновити контроль над своїм тілом, а біль не відпускав, наче те, що відбулося з ним, було більше, ніж просто поранення.

— Я знаю, — прошепотів Лукар, його голос був тихим, але з кожним словом в ньому було більше рішучості. — Думаю нам краще звідси поїхати як найшвидче

— Це перша розумна думка, яку я від тебе чув за останні дні

До вечора Лукар і Ділан відчули, як їхні сили поступово відновлюються. Біль, що ще кілька годин тому був майже нестерпним, став більш терпимим, і вони змогли повернути контроль над своїми тілами. Хоча обидва були втомлені, їхня рішучість не дозволяла зупинятися. Вони спакували свої речі, намагаючись працювати швидко, адже знали, що потрібно покинути місто, поки є шанс.

Коли останні предмети були складені у багажник, вони сіли в автомобіль. Лукар важко видихнув, а Ділан швидко увімкнув двигун. Місто залишалося позаду, але тиша, що панувала в автомобілі, була переповнена відчуттям того, що попереду ще чекає важливий шлях.

Лукар тримав у руках карту, його пальці ковзали по паперу, немов шукаючи щось знайоме. Його погляд був зосереджений на одному місці — точці, що позначала наступний етап їхнього шляху. Він всівся в сидіння, трохи відкинувшись назад, але не відривав очей від карти, вивчаючи кожен деталь.

Ділан звернув погляд на нього, помітивши, як Лукар уважно дивиться на місце. Це була не просто точка на карті, а, можливо, остання надія знайти Даніела.

Ділан звернув увагу на Лукара, помітивши, як той все ще виглядав втомленим і блідим. Він трохи нахилився вперед, кидаючи погляд на нього з-під піднятих брів.

— Ти впевнений, що зможеш подолати дорогу? — запитав він, не приховуючи занепокоєння. — Виглядаєш ти погано.

Лукар, не відриваючи погляду від карти, злегка знизав плечима, ніби намагаючись приховати свою слабкість. Він відчував, як ще не зовсім загоєні рани тиснули на нього, але вже був знайомий з цією болісною боротьбою.

— Так, я впевнений, — відповів він, хоча в голосі звучала лише слабка впертість. — інших варіантів немає.

Ділан не виглядав повністю переконаним, але кивнув і повернув увагу на дорогу. Він розумів, що зараз Лукар більше, ніж будь-коли, потребує підтримки, навіть якщо його сили були майже на межі.

Вони їхали більше десяти годин, минаючи порожні дороги, які здавалися нескінченними в нічній темряві. Кожна хвилина на шляху, здається, стала важчою за попередню, і Лукар відчував, як його сили поступово танули. Його тіло боліло, ніби сама земля намагалася його зупинити, але в ньому не було ні краплі сумніву — вони наближаються до місця призначення.

Коли, нарешті, автомобіль зупинився біля місця призначення, Лукар відкрив дверцята, відчуваючи, як холодне нічне повітря проникає в легені. Він зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись відновити сили. Їхнє оточення було абсолютно тихим, лише тріск вітру серед дерев порушував тишу. Це місце здавалося забутим усім, крім них. Важко було сказати, чому, але Лукар відчував, це місце мало погану енергію.

Ділан спостерігав за ним, його очі були напружені, але він не зупинявся. Він знав: поки вони не вийдуть з цього місця, не розкриється таємниця, що їх веде.

— Готовий? — тихо запитав Ділан, коли вони обидва вийшли з машини, стоячи в тіні, де темрява наче поглинала все навколо.

Лукар не відповів одразу. Він подивився вдалину, на розмиті обриси того, що, ймовірно, чекало попереду. Кожен м’яз його тіла болів, але серце билося швидше. Вони почали йти, і кожен їхній крок наче розбуджував землю під ногами, прокидаючи щось неосяжне. Далеко попереду в темряві миготіли якісь слабкі вогники, але жоден з них не здавався нічим більше, ніж відгомоном того, що ще мало бути.

Їхні кроки звучали майже хором — повільно, обережно, але рішуче. І хоча ні Лукар, ані Ділан не мали жодної впевненості в тому, що їх чекає, вони йшли вперед, не зважаючи на біль, втому і невизначеність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍