Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

— Ем-м, у тебе все добре? — запитав приголомшений Генрі, піднявши окуляри та глянувши на неї.

— Тихо! Мене тут немає, — прошепотіла Аліса.

Вона була така захекана, що ніс пекло від простого повітря.

— Допомога точно не треба? — уточнила Марія, нахиливши голову, і перекинула погляд на Люсі.

Аж ось прямо у вхідній арці до їдальні став мокрий, трохи зблідлий від холоду Нейтер. Його футболка прилипла до торсу, виставляючи на показ кожну лінію м’язів. Волосся безладно лягало на чоло, по якому досі текли краплі води. З-за спини Джейн Аліса його ледве бачила, але їй і цього вистачило, щоб забути зробити видих. Він зазирнув усередину і, побачивши їхній столик, поволі попрямував до них. Припинивши витріщатися, Аліса заплющила очі та притулила гарячий кулак до чола, вдаряючи себе з беззвучною лайкою. Щоб так облажатися, це треба вміти. Однак шанси на спасіння ще були. Коли Нейтер підійшов ближче, вона спритним ривком переповзла з-за стільця під стіл і сіла на підлогу, обійнявши коліна.

— Не бачили свою п’яту подругу? — запитав він, поклавши руки на боки. Порівнюючи з нею, хлопець дихав значно рівніше.

— Ти про Алісу? — спокійним тоном відповів Генрі.

Джейн і Люсі сиділи тихо. Марія ж злегка буцнула подругу в біді ногою. Знайшла час, щоб підколоти. Алісі було не до сміху. Її серце калатало, мов барабани під куполом.

— Ну, виходить, про неї.

— Бачили. Вона снідала з нами кілька годин тому, — байдуже продовжив Генрі. За звуком здавалося, ніби він зробив кілька ковтків соку, а тоді продовжив: — Ти хотів їй щось сказати?

Коротку мить він мовчав, вгамовуючи дихання. Аліса не хотіла вслухатися в те, як працюють його легені, але й вуха в її ситуації не затулиш. Тоді Нейтер повів:

— Так, передайте їй, будь ласка, що ось це. — Він, мабуть, смикнув вперед свою мокру футболку, відліпивши її від грудей, — просто так їй з рук не зійде.

— Добре, капітане. Наказ буде виконано, — веселіше кинув Генрі.

— Я поручний.

Аліса ледь не засміялася від того, як смішно він його виправив.

— Гаразд, я вже піду, — попрощався Нейтер. — І ще: до каналу більше ні ногою.

Ноги гвардійця рушили до виходу, лишаючи сліди бруду на плитці.

— Арівідерчі, — весело сказав йому вслід Генрі.

Щойно силует хлопця зник з поля зору, Марія зареготала.