Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

7

— Боже, за цим тілом потрібно ліпити скульптури, — хихочучи, промовила Марія й відвела погляд від виходу з їдальні. — Що це взагалі було?

— Мені теж цікаво, — сказав Генрі, зазирнувши під стіл.

Дивився він, одначе, недовго. Аліса не квапилася вилізати зі схованки. Перед її очима досі муляв канал, а у вухах відлунював голос наставника.

— Той гівнюк пішов? — прошепотіла вона.

— Так. Це ти зробила? — продовжила Люсі, відсовуючи свій стілець, щоб вона могла нормально вилізти.

Аліса була їй безмежно вдячна, хоч цього й не казала. Вона мугикнула, замість відповіді, і враз гепнулася головою об край столу. Сміх Марії відновився. Аліса всерйоз задумалася про можливість задушити її подушкою уві сні.

— І як це сталося? — запитав Генрі.

— Так, розказуй з усіма подробицями, — вимагала Марія.

Аліса так не веселилася. Зараз все обійшлося, але вона знала, що він помститься. Інакше гвардійці просто не можуть.

— Я випадково його облила, — сказала, чухаючи потилицю.

Генрі недовірливо пирхнув.

— Чому саме наставника? Навіщо дріб’язкувати? Треба було одразу Джона. І нехай на тебе полює весь факультет.

Люсі його підтримала:

— За «випадково» людину гвардійці не переслідують.

— Ну, ми спочатку посварилися, а потім я випадково його облила. Точніше, я хотіла, але не з такою силою.

Заспокоївшись, Аліса сіла на стілець поруч з ними. Тим часом прибиральниця почала вимивати зі світлої підлоги чорні сліди.

— Вас хтось з гвардійців бачив? — уточнила Джейн.

— Усі за столами надворі, — процідила Аліса.

Вона стенула плечима, очікуючи такої відповіді.

— Ну, тоді тобі торба.

Це звучало дуже обнадійливо.

— Я знаю! Не треба ще сильніше нагнітати, — пробурмотіла Аліса й опустила голову на руки. — У вас є знайомі серед гвардійців?

— І так, і ні, — відповів Генрі. — Вони не допоможуть.

— Гаразд, наскільки швидко гвардійці переодягаються?

— Достатньо, щоб повернутися сюди за кілька хвилин.

Вона підняла голову та без зволікань почала підводитися:

— Тоді, думаю, на сьогодні нам час прощатися. Якщо що, ви знаєте, де мене знайти.

 

***

У спальні гуртожитку панувала тиша, яку порушувало лише шурхотіння паперової обгортки булочки. Так і вечеряла Аліса, сидячи на краю тумби та дивлячись у вікно. Поруч на своєму ліжку сиділа Марія й уважно гортала сторінки Алісиного зошиту.

За вікном тим часом вже стемніло, засяяли ліхтарі, і тільки Нейтер з кількома гвардійцями продовжували плентатися по двору, переносячи до складу в підвалі різне обладнання. Зараз, коли Аліса спостерігала за ним згори, він не здавався їй таким зарозумілим гадом, як раніше. Гвардійці, працюючи, про щось дружно гомоніли між собою. І цей сміх. Нейтер сміявся по-доброму. Хіба можуть монстри так сміятися?

— Як думаєш, є ймовірність, що він про це забуде? — зронила Аліса після тривалої тиші.

— Навряд чи. — Вона підвела очі від тексту. — Може, припинеш витріщатися? Це дивно.

— Я аналізую свого ворога, нічого дивного.

Однак Аліса все-таки відвернулася від вікна й перевела погляд на подругу. Та здивовано здійняла брову.

— І цей аналіз привів тебе до думки, що Нейтер тебе просто так пробачить, хоча ти нічогенько так попсувала йому репутацію на очах половини гвардійців?

Вона знизала плечима, кусаючи залишок булочки. Хитнувши голово, з повним ротом відповіла:

— Я не знаю.

— Що ж, зате чесно. — Марія махнула рукою, вказавши на горщик з рослиною. — Не розбий Арчі.

Така недовіра її ображала:

— Нічого йому не буде.

На якийсь час у кімнаті знову запала мовчанка. Коли Аліса злізла з тумбочки, вона почала задоволено зминати в руках уже порожню обгортку та раптом згадала:

— Я сволота, вибач. Ти врятувала мене від голоду, а я навіть не запитала, як пройшло ваше випробування гвардійців.

Марія зітхнула, вдруге відволікшись від навчання.

— Ну, загалом усе пройшло нормально. Правда, Макс вирішив застосувати магію крові, хоча Джон заборонив. Як наслідок, він мало не вбив студента.

— Йой. — Аліса скривилася, уявивши.

— Не те слово. Тому гвардійцю пощастило, що його одногрупник, якого, до речі, звати Браян, вклав Макса раніше, ніж той устиг нанести йому смертельну шкоду.

— Один за одного горою, — видихнула Аліса, кинувши погляд надвір.

— Саме так, — усміхнулася Марія.

 

***

Наступного ранку Аліса не змогла уникнути необхідності покинути кімнату. Інакше нормального сніданку не побачиш, а заради смачної їжі вона готова ризикнути. У гаморі від чергового випробування, цього разу з магами повітря, гвардійці навряд чи її помітять. Тож принаймні ці кілька годин їй нічого не загрожувало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍